Читать «Вікентій Прерозумний» онлайн - страница 11

- Це з гори, мабуть? - поспитав несміло князь.

- І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

- А може, він усе-таки бреше? - не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

- Хто бреше? Я? - обурився Віка. - Ви що, дядю?

- Облиш, облиш, Онисиме, - докинув і князь. - Відчуваю - правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

- Віка.

- Правда, Віко?

- Ха! Ще б пак! - погодився хлопець. - А от іще - телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

- На тому кінці… - так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

- Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, - розпалювався Віка.

- Це ж який дзвін треба! - сплеснув руками князь.

- Та не дзвін, - одмахнувся Віка. - А телефон. Та хіба це все! - розохотився ще дужче. - От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення - без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! - Віка аж засапався. - Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, - закінчив несподівано для самого себе.

- Ех ма! - вхопився за голову князь. - Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? - дивився з повагою на хлопця.

- Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

- Всі чули? - запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема - стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

- Княжич тут? - запитав князь.

- Тут, - пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

- Добре, - кивнув князь. - Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких присмних слів йому ше ніколи не говорили.

- Де ж ти взявся такий? - захоплено звернувся князь до Віки. - Скільки ти книжок перечитав?

- Ого! - відказав гордо Віка. - Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

- Рідний ти мій! - у щасливій нестямі підбіг він до Віки. - Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! - дав він запотиличника синові. - Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

- Я ж стараюсь, батечку.

- Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! - знов повернувся до гостя. - А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш - окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш - усе твоє буде.