Читать «Поза часом i простором (на украинском языке)» онлайн - страница 6

НЕСПОДIВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ

...Ввечерi Барвицький бездумно йшов по вулицi. Йому тепер було все одно - куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де вiн самiтно жив багато рокiв з своїми неймовiрними мрiями вiч-на-вiч. Вiн подобався багатьом жiнкам, але жiнки чомусь не подобались йому його обурювали найменшi ознаки мiщанства, неуцтва, легковажностi. I вiн залишався самотнiм... I ще буйнiше линули його мрiї в безоднi Всесвiту...

Настирливо звали кудись вогнянi реклама на землi, на стiнах i навiть в небi, мимо пропливав безкiнечний натовп, тiнями пролiтали над головою гелiкоптери, на екранах вуличних телевiзорiв показувалась передача з Мiсяця, куди прилетiли першi експедицiї з Землi, але нiчого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатiя, як це бувало з ним часто. Вiн повернув до велетенського моста i вийшов до парапету..,

Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...

Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...

Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...

...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання:

- Мамо! А чи далеко до Мiсяця?..

Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо вiдповiла:

- Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетiти туди...

Святослав замовкає, а згодом радiсно торсає матiр:

- Мамо, мамо, я придумав, як можна долетiти! Треба тiльки посадити багато людей - i старих i дiтей... Старi вмруть, а молодi тим часом пiдростуть i долетять...

I з тих пiр, де б вiн не був - чи тодi, як його батьки емiгрували в Америку, чи пiд час навчання в унiверситетi, коли вiн у вiльний час працював в ремонтних майстернях,- завжди вiн думав про те, що захопило його з юних лiт - про далекi зорянi свiти. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступiнь i став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро i радiотехнiку, ядерну фiзику i все те, що було необхiдне для конструювання космiчного корабля...