Читать «Марсiанськi "зайцi" (на украинском языке)» онлайн - страница 13

- Я не бачу кнопки, - у вiдчаї закричав Андрiйко. - Свiт крутиться!

Бiля нього з'явилася Надiйка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.

Загримiло ще сильнiше. Дiтей притиснуло до пiдлоги. В iлюмiнаторi стрiмко наближалася поверхня Марса. Нiби здалека, долинув голос ученого:

- Ждiть допомоги! Ждiть Василя! Нiкуди не...

Сильний удар, грiм заглушив слова Юрiя Сергiйовича. Всi звуки злилися у протяжне виття. Замигали i згасли на пультi червонi вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася i повiльно впала. Хмара куряви закрила iлюмiнатори. I слiдом за цим настала мертва тиша.

- Юрiю Сергiйовичу, - простогнав Андрiйко.

Йому нiхто не вiдповiв. Тихенько заскавучав Топ.

Боря схлипнув, засопiв.

- Де ми, Андрiйку?

- Мабуть, на Марсi...

- А чого Юрiй Сергiйович мовчить? - озвалася Надiйка.

- Не знаю... Може, радiо зiпсувалося. Вiн кричав, щоб ми ждали Василя...

- А що це червоне за вiкнами?

- Курява... Пiсок... Бачиш - уже розходиться. Червона хмара, справдi, зникала, розвiювалася.

В iлюмiнаторах з'явився не бачений нiколи пейзаж планети. Дiти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стiнi каюти. Крiсла i пiдлога були десь над головами.

- Перевернулася ракета, - сказав Андрiйко.

- Що ж ми будемо робити? - пригнiчено запитав Боря.

- Подумаємо. Треба спочатку поїсти...

Проти цього нiхто не заперечував. Надiйка вiдкрила мiшок, дiстала харчi, термос iз водою. Дiти жадiбно припали до їжi, дружно знищили цiле кiльце ковбаси. Боря хотiв починати друге, але Андрiйко зупинив його.

- Треба терпiти. Хтозна, скiльки тут ждати. Зав'яжи, Надiйко, торбу. Дай Топу кiстку.

Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрiйко, повеселiвши, говорив:

- Послухайте мене Недаремно ми прилетiли на Марс. Вперше в iсторiї. Треба зробити щось цiнне...

- Що? - недовiрливо запитав Боря. - Юрiй Сергiйович наказав не виходити iз ракети. Та й поглянь - нiчого цiкавого у вiкнi не видно...

- Справжнi дослiдники не з вiкна виглядають, - огризнувся Андрiйко. Поки прилетить Василь, треба дослiдити поверхню Марса. Назбирати гербарiй рослин, так як ми в школi робили.

- I камiнцiв, - додала радiсно Надiйка.

- Правильно. I комах або тварин, якщо знайдуться... Це буде велика допомога вченим. О!

Боря з сумнiвом поглянув у отвiр iлюмiнатора.

- А якщо там дихати не можна? Ти ж читав - повiтря на Марсi рiдше, анiж на вершинах гiр...

- Так то ж написано, а то насправдi, - заперечив Андрiйко.

- Ми спробуємо. За раз не вмремо... Ждати нiчого, за мною.

Дверi iз ракети автоматично вiдчинилися, i дiти вибралися на червону пiщану рiвнину, йти було надзвичайно легко - здавалося, що тiло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разiв у два менше, нiж на Землi, освiтлювало синюватi повзучi рослини та чорно-зеленi мохи на схилах барханiв. Небо було темно-фiолетовим. Сильний вiтер, що дув при самому грунтi, нiс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повiтря було сухим, рiзким. Боря закашлявся. Андрiйко засмiявся.

- Нiчого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий... Тут можуть жити люди.