Читать «Повiя» онлайн - страница 57

Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. "Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…" їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! "П'явка, п'явка i є!" -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!"

Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть - у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить - плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… "Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!" - рiшила вона.

- Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? - сказала їй з другої хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.

Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться - нудить тiльки…

У кiмнатi почалася розмова.

- Коли ж ти думаєш паски пекти? - питався Загнибiда.

- З завтрього почну, - одказала Олена. - Я не знаю, чи багато його напiкати?

- Щоб стало, - одказав вiн.

- Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же - ще й зосталося, а торiк - як накликав гостей, то все в один раз поїли.

- Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!

Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.

- Ти от журишся пасками, - почав Загнибiда, - а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! "Купи, - каже, - пополам вiзьмемо". Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. "Петро Лукич! Петро Лукич! - гукає. - Що це з вашої лавки важким духом несе?" - "То, - кажу йому, усмiхаючись, - через те, що ви нiколи у неї не зайдете". - "Ну-ну, - одказує, - не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю".