Читать «Повiя» онлайн - страница 4

Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.

- Свiти хоч свiтло! - сумно промовила Прiська.

Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.

- Мамо! - скрикнула Христя.

Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.

- Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? - спитала Христя.

- Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi - їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.

- А буря яка, господи! - промовила Христя.

- Цить! - крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.

- Гей!.. Чи чуєте?.. - доноситься голос знадвору.

Прiська стрибнула з полу та - в сiни.

- Ти, Пилипе? - питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.

- Що це у вас стоїть на дорозi? - допитується голос.

- Хто там такий? - обiзвалася й Христя,

- Се я.

- Хто - я?

- Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!

За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.

- Здоровi! - привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.

- Здоровi! - одказала Прiська.

- З сим днем, що сьогоднi!

- Спасибi.

- Пилип дома?

- Немає.

- Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?