Читать «Повiя» онлайн - страница 37

Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", - подумалося їй.

- Ох, нехай йому! як я уморилася, - вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.

Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр - i воно в неї болiло.

- Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.

- Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, - кволилася Прiська. - Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?

- А земля хiба за нами зосталася? - боязко спитала Христя.

- О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська, спинаючись на пiч.

Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.

- Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! - гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.

- Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матерi.

- На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! - одно дякувала мати.

- Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.

- Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.