Читать «Повiя» онлайн - страница 32

- Без тебе менi свiт - не свiт i люди - не люди! - крiзь плач скрикнув вiн. - Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi - то дурнi, то вороги… I задасться таке! - жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… "Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", - думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.

- Хоч би i вiк отак, Христе, - шептав вiн. - Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

- Ось уже i двiр твiй! - журливо промовив Федiр. - Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.

- Спасибi тобi, Федоре, - тихо подякувала вона. - Прощай! - I напрямилася у хвiртку.

- Христе! - обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

- Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

- Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. - питає, тремтячи увесь, Федiр.

- Iди вже собi, - з-за хвiртки сказала Христя.

- Господь з тобою! - промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.

У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.

VI

Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там - її добро, її життя; без землi - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться - за нас мир. Та що той мир - сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi - хлiборобська сила!