Читать «Повiя» онлайн - страница 313

- На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

- Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, - сказав Лошаков i вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.

- Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! - Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…

Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.

Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

- Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.

- Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.

- Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.

- Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.

- Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.

- Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.

- Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.

- Здорова, - просвистала рогожка.

- Де була, що так обтираєш ноги?

- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!

- Що ж, i заробила що?

- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?

- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.

- Та й що?

- Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.

- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.

- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.

- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.

- Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.

- А чула? - спитала трохи перегодом.

- Що?

- Твого у полiцiю повели.

- П'яного?

- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.

- I краще. Хай не напивається.

- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.