Читать «Повiя» онлайн - страница 308

- Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.

- Так швидко?

- Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.

- А я ж як?

- За тебе я говорив одному чоловiковi.

- Ну?

- Обiцяв.

- Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.

- А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?

- Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"

Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино - рiчкою ллється, грошi - наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто - плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?

Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.

Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!

I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.

XIV

Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.

Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.