Читать «Повiя» онлайн - страница 22

- Отак обiйди хлопця та й води його за собою! - сказала низенька таранкувата Педоря.

- Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! - одказала Горпина. - Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

- Що ви тут про мене мелете? - обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

- Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина.

- Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя.

- Дрiк такий нападе!.. - жартує Горпина. - От коли б та на всiх хлопцiв разом.

- То що б було? - хтось обiзвався.

- Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, - пригадує Горпина. - А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

- Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

- Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує.

- Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала.

- Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

"Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я…"

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди - i їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату.