Читать «Повiя» онлайн - страница 10

- Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. - кричала Христя, пiдходячи до матерi. - Що нам тепер, бiдним, робити?..

Вона дивилася на матiр своїми заплаканими очима, а мати на неї - сухими, як огонь, палючими.

- О горенько наше! о лишенько тяжке! - тужила, припадаючи до матерi, Христя.

Прiська все божевiльне дивилась на неї та тремтiла. А се - наче що з-пiд Землi - трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила її голову руками i страшно-страшно завила.

- Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!

Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тiї темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплiї лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.

До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? - i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? - та ще гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.

Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi - чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх устають думки, здiймаються гадки - одна другої неодраднiша, одна другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять - живi люди; чути їх мову - живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.

Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий - швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одстоїш!" А вiн їй: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому - усе догори дном переверне… I от тепер його немає… "Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвняє; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати…