Читать «Казки на ніч (збірник)» онлайн - страница 7

Лікар закурив, випустив угору дим.

— Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.

Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.

— Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних — і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.

В тилу

— Не плач, доню, не треба!

— Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.

— Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.

— То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.

— Ти дзвонила йому?

— У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.

- І шо каже?

— Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.

— Ну головне, живий.

— Ага.

— А шо Пашка, бешкетує?

— Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.

— Клята війна.

— Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!» — і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»

— Скучає за Ігорем?

— Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.

— Так, хто б міг припустити, шо таке буде?

— Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?

— То все політики, доню.

— Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?

— Не заводься, доню, не накручуй себе.

— Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на п’ятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?

— Ми не вибираємо, в які часи жити.

— Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.

- І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?

— Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.

— Ну бувай, доню. Пашку цьомай!

— Добре, і ви, мам, там тримайтеся.

Чонкін

Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.

— А на тракторі можеш?

— Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!

— От і чудово, таких спеців нам і треба.

За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце — і гайда. Кілька хвилин — і чорновий варіант окопу готовий.