Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 72

Зриваюся з місця, рвучко висуваю шухляду столу, де зберігаються сімейні фотокарточки. Шухляда висувається зі скрипом, фотокарточки віялом розлітаються по підлозі. На кількох — обличчя Емілії. Ось вона — в двадцять років, у двадцять вісім, у тридцять два — вже із сварливими зморшками. Але ж на жодній фотокарточці немає ніякої родимки в куточку рота. З одної простої причини: її там ніколи й не було. І губи у моєї Емілії інші, ніж у тієї, що спливла в пам’яті. І очі інші.

Який же я дурень! Прожити з дружиною стільки років і весь час плутати її з іншою жінкою. І лише тепер, коли вже нічого не можна змінити і навіть вибачитися не вдасться…

Так, я все життя плутав їх, я завжди згадував Емілію зовсім не такою, якою вона була замолоду. А вона, бідненька, не раз казала мені: «Ти зовсім не знаєш мене, ти приймаєш мене за іншу». Я намагався пожартувати: «За ідеал».

Проте та дівчина — це не просто мій ідеал, такий собі еталон ніжності й краси.

Дівчина з голубою жилкою на скроні — моя наречена в минулому житті, коротшому і саме тому щасливішому. В ньому ще не встигло накопичитися ні бруду, ні сварок на кухні, ні взаємної роздратованості, яка пресується в пам’яті, наче порох у бочці.

Я перенісся в якийсь інший час, доводиться докласти зусиль, щоб повернутися в сьогодення.

Ошелешено роззираюся навкруги: облуплені стіни, патьоки на стелі, сервант із тріснутим склом…

Вікно з подертою фіранкою здається мені виходом в інший світ, смужки мертвого світла — привидами чи химерними постатями у довгих халатах, які я бачив у коридорах божевільні. В голові снують думки — дивні й болісні, кружляють, мов зграя риб. Заворожено спостерігаю їхній танок, не наважуючись спинити увагу бодай на якійсь із них. Мій мозок знесилюється, я відчуваю близький кінець. І весь час думаю: навіщо? За що? На цьому світі, де так мудро збудована навіть малесенька билинка, кому й навіщо знадобилися мої муки, десятки моїх смертей? Чи є мета, яка здатна виправдати, спокутувати їх? А чи я страждаю марно, з волі сліпого випадку?

Та коли я вже перебуваю на грані божевілля, мене, смертельно стомленого від мук, рятує ненависть до своєї долі, що спалахує, мов скіпка. І мені вдається схопити думку, яка, немов світильник, тієї ж миті осяває закутки пам’яті.

І я розумію, що недаремно плутаю минуле й сьогодення. У цій плутанині, в нагромадженні безглуздостей, нещасть, у численних образах, що напливають одні на одні, є якась закономірність. Від неї залежать мої життя й мої смерті, мої мандри й мої відродження, і її мені треба виявити будь-що. А інакше мукам не буде кінця.

Ось тоді я вперше по-справжньому задумався про свої смерті, про дріт прозорий, що веде в скелю. І запала в мою бідну голову велика підозра. Я поклявся перевірити її, нехай навіть для цього доведеться пройти через сто смертей. Та й не варті всі вони, сто чи тисяча, однієї смерті мого сина, одного питання, яке вкарбувалося в мозку, — за віщо і навіщо? Був же в мене такий гарний синочок, ласкавий, слухняний, розумний. Залишився він у моїй пам’яті як болюче питання, як нагадування про таємницю, про клятву.