Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 33

Безглуздо гадати, що Форміка зрозуміла мої слова й узялася помститися за кривду. Сталось інше. Феромони! Наше дихання, піт, сльози — це теж феромони. хімічні сигнали. Вони малюють точну картину стану людини. Ми настільки нездарні, що не вміємо читати послання власних залоз. А вона навчилася за роки спілкування зі мною. І я знав про це. Форміка прекрасно відчувала мої бажання, навіть ті, які й словами нелегко сказати. Забути про її надзвичайну сприйнятливість — ось у чому мій злочин! Вона торкалася до мене сотнями тисяч своїх спритних «клітин», і в її свідомості складався образ. Годувальник у небезпеці. Він хоче, але не може впоратися з ворогом. Ворог у будинку. Годувальника треба врятувати. Не знаю — чи з дружніх міркувань, та вже напевно для того, щоб не залишитися без догляду й основного джерела прокорму… Я міг мовчати, — хімія мого організму волала: «Вбий!» І Форміка виконала команду. З тією ґрунтовністю й ретельністю, які властиві мурашиним сім’ям.

… Адвокат пояснив: очевидно, мене буде виправдано — за відсутністю складу злочину. Можна засудити й покарати за навмисне вбивство… За вбивство через необережність… за співучасть, підбурювання, пособництво… Я — юридично чистий. Немає міри покарання за злочинні думки… за агресивність, що гніздиться десь у мозкових підвалах. Усе це так. Та що мені робити з собою, коли я знову й знову уявляю… як вони кусали її…

Я уявляю Форміку, яка мовчки чекає вночі. А поряд, за тонкою стіною, — нас, збуджених, хмільних, нестямних у своїх дріб’язкових порахунках і претензіях одне до одного. Ми не повинні були допустити до цього, ми самі винні в усьому, що сталося.

Віко, бідолашна моя дівчинко, Віко!..»

Наталя Конотопець

ДОДОМУ

Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його Центр. Вона могла бути від когось з Ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний увімкнув зовнішнє Око і впустив чужу трепетну думку. Поряд летів Брат. Це було несподівано, бо вважав, що в цьому районі всесвіту перебуває сам-один. Та запитувати про таке було не в правилах Ао. Прибулий сам мав пояснити свою присутність.

— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — такою була та думка.

Ні, він не знав того, бо народився значно пізніше, коли Ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, у найглухішому закапелку Центру мав згадку про далеку планету — Матір.