Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 165

— Не думала, — сказала вона, — що в тебе стільки гумору. — Ой, боже, спаси мене! — вона знову захлинулася сміхом, і в її чудових очах блиснули сльозини.

В Прибульця також виступили на очах сльозини, але йому було не до сміху. Він відвернувся, щоб не показати Марії свого посмутнілого лиця, й подивився на вулицю, вщерть затарасовану машинами. Так, його виставили за двері! Закусив губу й спробував усміхнутися.

— Ходімо! — сказав він Марії зовсім лагідно.

І вони пішли в гамірні вулиці, куди вела його вона, де шугали автомашини й товклися люди, в море сміху й людських розмов, в море, де вони розчинилися, наче були жменею піску, кинутою вітром. І тільки в глибині його єства, десь на дні, тліла розжарена ниточка смутку…

— Отоді-то я й відчув, що таке самота, — сказав чоловік, з яким я мав таку чудну розмову там, на березі річки. — Відчув, що люди землі нічого не знають про нас, небесних жителів, та й не хочуть знати. Вони не нас бачать у своїх мріях та молитвах, а свої, не завжди здійснені сподіванки…

Мені було невідь-чому приємно слухати його розповідь, хай і чудна вона була, через це я й говорив із ним, начебто теж повірив, що він Прибулець.

— Ви закохалися, шановний, — сказав я йому, постукуючи пальцем по коліні. — Тепер ви одружитеся і у вас підуть діти. Вам дадуть квартиру, і ви навчитеся якогось людського діла. Ходитимете зранку на роботу, а ввечері повертатиметеся у свій шумливий, горластий вулик. Часом купуватимете своїй Марії квіти, доки це не перетвориться у сумний ритуал. І почнете знову мріяти про небо, адже так?

— Маєш рацію, чоловіче. Я таки не хочу бути більше Прибульцем. Але я маю над вами, прикутими до землі, перевагу. Навіть переставши бути Прибульцем, можу покинути цю землю й податися туди, де можна існувати безболісно. Людям же ми, Прибульці, й справді непотрібні, бо на них лежить печать фатуму. Їм, зрештою, потрібне тільки небо — оця безмежна порожнеча, якої вони так ніколи й не збагнуть.

Таку історію оповів я своєму приятелю Вовці, братові дівчини, в яку був того літа безнадійно закоханий. Звісно, оповів я йому про те іншими словами, приладжуючись до стилю дитячих оповідань, але Вовка, здається, зрозумів, про що тут ідеться. Він задумався й прорік велемудро:

— А він, цей Тур, не втік із божевільні?

— Не знаю, — відказав я. — Можливо, й так. Але це не має значення.

— А що ж має значення? — спитав Вовка.

— Те, що історія його не така вже й безглузда, — мовив я. — Окрім того, розповідав він її цілком розважно.

— Але ж не може такого бути! — вигукнув Вовка.

— Звісно, не може, — згодився я. — Але хто те знає?

Той чоловік, що назвався Туром, а може, втік із божевільні, той, що величав себе Прибульцем, сидів коло мене, виставивши вперед короткі ноги. Руками опиравсь у траву позад себе, а голову закинув — дививсь у небо. Там, серед розкудланих хмар, блиснуло яскраво-сине озерце, яке спалахнуло такою чистотою, що я на мить забув про свою тугу. І справді, дивлячись на те озерце, хотілося несамохіть очиститися од важкого й неприємного, того темного, що є завжди в нашій душі, і по-людському забажати стати кращим. Може, це і є «стати від бога вільним», а може, це наближення до нього — хто те знає. Хто знає: чи людина, яка відчуває себе Прибульцем, не є ним, бо у те вірить тільки вона сама? Хто знає, чи історія, яку вона придумає, чи не стає реальна, бо вона в цьому світі вже є? Я не міг цього пояснити своєму малому співрозмовнику, але подумав: коли ти в світі сутінний і не знаєш про це, ти сутінний по-справжньому. Коли ж у душу тобі падає ясний промінь і ти відчуваєш це, ти стаєш освітлений тим променем насправді, хоч, може, це звичайна гра твоєї уяви… Ось що подумав я тоді, коли звільняв свою душу від сутінного дня.