Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 155

— Обставини перемінилися, міняється й логіка вченого. Мамонти вимерли, хто за ними?..

Віктору не йшов з голови єгер. Його так хвалили, тридцять років доглядав мамонтів. Раптом — смерть Сірка, дружини. Звільнення єгеря. Загибель мамонтів. Цілком природний ряд подій для того, щоб… Де він, куди поїхав? Ніхто не знає. Жив собі, жив, нікого не цікавив. А нині він потрібен як ніхто. Він останній, хто був біля мамонтів. Щось знає. Мусить знати. Він — у центрі клубка, водяний знак на телеграмі, яка зруйнувала їхній інститут, у мертвій точці зупинила маховик його наукової діяльності, колесо його життя. Подати на розшук — всесвітній! Негайно знайти! Дізнатися! Скоєно злочин! Так, мамонти не вимерли! Їх убили, отруїли — що завгодно, тільки не вимерли… Знайти єгеря, вхопитися знову за ниточку, зрушити маховик, розкрутити колесо, прочитати водяний знак на телеграмі…

Славко відповіді не почув. А може, він і не питав нічого. Розмова не клеїлась. Вони допили останні ковточки морквяного морсу…

9

12 липня Костя Кулага записав у щоденнику; «Давно не ходив до лісу, а сьогодні пішов з Невільним. Багато спілих суниць. Пустився дощ. Сховалися у курені дядька Петра, щоб переждати. Видно, хтось тут був, усе перекидано, наче шукали що. Побачив листок із зошита. У ньому — фотокартка. Сіра-сіра, я ж усе розібрав: покійна тітка Степанида, тільки дуже й дуже молода, і дядько Петро молодий — сміються. Фотокартку забрав, заховав у книжці. Там ще у мене Сірко сфотографований. Хай будуть всі разом, дядько Петро, пам’ятаю, казав колись: «Сім’я у мене в хаті не поміститься, що нас двоє та ще мамонтів дванадцять…»

Валерій Шевчук

КАЗКА ДЛЯ МАЛОГО ЛИСТОНОШІ

Було то в літо великої моєї любовної туги, коли я майже щодня приходив до річки; стояв тоді над землею неспокійний серпень, бо падали майже щодня дощі, і хмари товклися на небі цілими днями, тільки на короткий час розсуваючи сірі запони й випускаючи на світ трохи голубого сяйва. Очищений клаптик неба тоді світився так яскраво, начебто вмістивсь у ньому весь той блиск, який мало віддати небо, коли б серпень був погожий і сонячний. Я спускався до річки, до того дзеркала для неба; сюди я приносив листи для дівчини, яку любив невимірно і яка не відповідала мені взаємністю. Сюди ж, до річки, виходив мій добрий приятель Вовка, менший брат отієї дівчини, і я мусив щоразу оповідати йому нові якісь історії.

Я сідав біля ріки й починав креслити на вогкому піску вербовим прутиком химерні фігури. Так я міг сидіти годинами, слухаючи, як хлюпочуть хвильки, під таку хвилю я сам ставав дзеркалом для неба, як і та ріка, що лежала переді мною, бо в мені таке колотилося, як і в тому небі: було там сіро й непривітно. Часто випадав дощ, і від того земля дихала вогко й духмяно. Я сидів боком до дороги, яка стікала з гори, і крайока стежив за нею: там мала з’явитися тоненька хитка постать. Вона, зрештою, і з’являлась, і серце мені забирало в їжасту рукавицю, а вуста мимоволі смикалися.

Він ішов зовсім неквапно, той мій вісник, ледве пересуваючи ногами, часом посвистував, а часом ні. Інколи зупинявся й нагинавсь, підіймав з дороги камінця і, раптово крутнувшись, пускав його в небо. Спинявся, задерши голову, й дивився, а мені здавалося під ту хвилю, що той камінець навіки пропадав у небі — прутик мій уже починав танцювати на піску, лишаючи на ньому дзьобасті сліди. Вовка вже переходив греблю, наближався до мене; я міг повернутися й засвітити привітно всмішкою. Він також світив до мене привітною всмішкою, з розгону сідав на траву й занурював сандалети у пісок. Тоді цвиркав крізь зуби і наче не помічав очікувального мого погляду. Тільки раз він приніс мені цидулку — кілька надряпаних слів: відповідь на зливу натхненних листів, що їх передав я дівчині, в яку був закоханий; запах тієї цидулки я пам’ятаю й досі: була вона наче розтертий між пальцями полиновий листок.