Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 15
Олександр Тесленко
Так, відстань неймовірно велика — радіохвилі не долинають. Але дослідження цієї галузки Галактики йде успішно, і все було б гаразд, коли б вони не втратили одного члена експедиції.
Обличчя Стерничого спохмурніло. Який був Учений…
Заблимав сигнал виклику. Стерничий чомусь здригнувся, ніби передчуваючи щось важливе. І справді, йому доповіли:
— Обізвався Дослідник. Його «Птах» вичерпав свої енергетичні ресурси.
— Де перебуває?!
— На поверхні планети.
Стерничий не вагався ані секунди. По каналах внутрішнього зв’язку полетів його наказ:
— Усім приготуватися до гальмування. Корабель вивести на кругову планетну орбіту. Допомоговій бригаді приготуватися…
Око Стерничого засяяло радістю.
4
До електронної пам’яті космічного корабля було введено коротеньку інформацію:
«Затримка супроти графіка рейсу була викликана проведенням рятувальної операції. З поверхні третьої від Центрального світила планети на борт доставлено Ученого першого ряду. На своє виправдання він сказав, що захоплення планетою іншої планети — явище рідкісне, і він вважав своїм обов’язком зафіксувати його. Літальний апарат лишився на скелі біля найвищої гори планети…»
… Може, й тепер «Птах», засипаний гімалайськими снігами, чекає повернення своїх господарів. І не виключена можливість, що альпіністи, штурмуючи Джомолунгму, натраплять на нього.
ПОЛОНЯНКА
… Гаряче тіло коня розсікало дзвінке повітря. Вона дихала вітром — добрим вітром рідних полів і лісів. Слухняно стелились під копита коню буйні трави. Ось заблищала нарешті попереду синя смуга ріки. Там, за рікою, в лісі, — її дім. Довгий шлях, що видавався їй нескінченним, наближався до кінця. Кінь сам знайшов майже непомітну стежину в хащі. І видно вже серед дерев старий дім, знайомий з дитячих літ. Зараз почують стукіт копит і вибіжать назустріч три сини її — старший, середній і молодший, а за ними — батько їхній. У пам’яті вони лишилися такими ж, як у день розлуки, — відтоді час для неї немов застиг. Усе ближче, ближче…
Пекуче покривало болю впало на плечі і вкрило вогненною хвилею маленьке тіло восьмирічного Ніваро, спадкоємця Ліхара Великого, Володаря Семи Країн. Неначе тисячі отруйних чорних гусениць уп’ялися волохатими лапками в його спину і їх віддирають усіх ізразу… Хлопчик знесилене затих, тільки ледь чутне хлипання долинало із затягнутого м’якою тканиною ложа, на яке поклали його. А Ніваро все ще здавалося, що він кричить на весь голос. Чому навіть всесильний батько не може нічим допомогти? Слабкий стогін зійшов із пошерхлих вуст, і Володар нахилився до сина. Потім випростався й запнув на грудях свій широкий червоний плащ, гаптований золотом, — символ верховної влади.
— Бідолаха, — не звертаючись ні до кого, рівно вимовив Ліхар. — Він іще такий малий, що не здатен терпіти випробування мовчки, як належить воїну.
Віддалік завмер у шанобливому мовчанні почет. Знали: в горі Володар страшний, так само, як і в гніві.
Багряне проміння призахідного сонця пробивалося крізь вузькі стрілчасті вікна й скупо освітлювало покої. В тому кутку, куди промені не досягали, щулився миршавий чоловічок із рідкою сивенькою борідкою. Чіпкий погляд Ліхара зупинився на ньому.
