Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 133

Він постелив Надії Макарівні у спальні, собі в кабінеті. Кілька хвилин вагався, чи не лягти і самому в спальні, ліжко широчезне, ще можна трохи поговорити, але відчув, що сили його полишають. Рішуче гукнувши «на добраніч!», впав на диван.

Наступний день почався з телефонного дзвінка. Рано-вранці зателефонувала Ліана.

— Мама у тебе? От і добре. Я біжу на роботу. Сподіваюсь, ти не дуже нудьгуватимеш, коли я й сьогодні ночуватиму в себе вдома. Дуже багато справ… Можеш покликати маму до телефону?

Надія Макарівна зводилась дуже тяжко, довго не могла збагнути, хто їй дзвонить і де вона зараз. Яка дочка і навіщо дочка? Де вона взагалі ночує? Нарешті стара накинула халат і подибуляла до телефону. Вона довго мовчала, вислуховуючи Ліану, потім спроквола проказала:

— Добре, донечко, безумовно, мені цікаво з Миколою. Дякую. Послухай, треба відключити холодильник, бо майстер казав, що згорить реле. А майстер прийде завтра. Спасибі, донечко. Добре. Займайся своїми справами. А я поживу у Миколи.

Поклавши трубку, стара попрямувала до серванта і довго вишукувала спраглим поглядом пляшку. Нарешті хриплим голосом запитала:

— Микольцю, в тебе не залишилось трохи горілки?

— Ми вчора все випили, — озвався той з кабінету.

— Ти мусиш, Микольцю, вибігти зараз в магазин, ти молодший. Принесеш кілька пляшок. Якщо ти цього не зробиш, це вкоротить мені віку. Чуєш?

— Добре, Надіє Макарівно. Але я зараз спершу візьму у вас аналіз крові. Не заперечуєте? І зроблю одну невеличку, дуже делікатну пункцію печінки. Гарантую, як кажуть, цілковиту безпеку, вам навіть боляче не буде.

— Добре, Микольцю, але потім мусиш збігати в гастроном.

Так тривало два тижні. Микола Цвіркун повідомив свій науково-дослідний інститут, що займається вдома украй важливою для науки справою. Він ретельно та запопадливо вивчав стару Макарівну, підручники та книги з медицини й біології. Йому не вистачало знань і медичного досвіду, але це водночас видавалося йому й запорукою справжнього відкриття.

Проте одного вечора Микола Цвіркун збагнув, що витерпіти більше не зможе, існування стало нестерпним. Стара домучувала його занудними розмовами та розпитуваннями, які на третій день почали повторюватись. Цвіркун уже знав їх напам’ять. А відкриття не було.

Майже кожного вечора дзвонила Ліана, в’їдливо запитувала, як справи у великого дослідника і чи скоро його можна буде привітати з розгадкою секрету довголіття.

Цвіркун багатозначно мовчав. Нарешті одного разу, усвідомивши, що жити так він більше не може, запитав Ліану:

— Ти не заперечуєш, якщо я госпіталізую твою маму?

— Вона вже випила всю горілку в найближчих гастрономах?

— Та ні… Останні дні вона вже не п’є… Ми познаходили в неї багато відхилень від норми і відвертих хвороб… А в мене вдома немає всього необхідного, щоб допомогти їй.

— Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися… Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину…

— А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун.

… Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував.