Читать «Зачаровані музиканти» онлайн - страница 4

Хлопець захитався і знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.

Він не здивувався цьому. Навіть не так — по-іншому просто не могло бути. Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними. Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами. Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.

А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару. Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому березі, в не дуже безпечному місці. І що дивно — про панича ніхто не пам’ятав, наче той не лежав уночі на верітці, дивлячись на місячне коло, мовчазний та замислений. Тільки ота випалена борозна, ніби хтось украв у них вогонь. Через те в душі кожного з чотирьох пастухів залишився осад, відчуття якоїсь втрати. Пастухи кинулись завертати коней, але чомусь позабували їхні імена. Коні сахались від них, як від чужих, не впізнавали.

— Що за напасть! — вирвалось у Івашка. Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині. Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка: «Перше слово, як встанеш, належить Богові.»

Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:

— Клякайте!

Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.

- Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! — вигукнув Михайло. — Що ми в церкві, аби клякати?

І одразу ж зрозумів, що сказав зле. Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка. А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.

Дідич бачив, як вертались нічні пастухи, входили через браму, притихлі, мовчазні й усе ще задихані. Позаводили коней до стайні, здавши двом конюхам на руки, а потім пішли до челядні снідати. Михайло йшов позаду й почув, як відчинилось вікно в спочивальні старого дідича. а в молодого вже було отворене. «Рано встав панич, — подумав хлопець. — Відколи приїхав з науки, ще так рано не вставав». Раптом йому спало на думку, що той міг спати з отвореним вікном. Певно, у тій академії грубезні мури, нічого не страшно, та й з ким би мала воювати академія? Чень не з турками!