Читать «Біла сукня Попелюшки» онлайн - страница 36

Спочатку дно знижувалося положисто, і брудна вода досягла колін лише кроків через двадцять.

Птах упав у воду. Одне крило його було притиснуте, інше білим простирадлом розпласталося по воді. У птаху відчувалася якась ватність, бездушність. Дно уступом пішло вниз, і Павлиш провалився до пояса в воду. Кожен крок давався важко, вода в затоці клекотіла й ходила вирами, хоча на поверхні в’язкий шар попелу сковував хвилювання, як піна в каструлі закипаючий суп.

Птаха повільно відносило до центру затоки, і Павлиш поспішав, розуміючи, що плисти у своєму комбінезоні він не зможе, і благав долю, щоб дно більше не знижувалося, щоб вистачило сил і часу дістатися до білого простирадла.

Він дотягся до краю крила, і в цей момент його ноги втратили дно. Не випускаючи крила й боячись у той же час, що пір’я може не витримати, Павлиш тягнув птаха до себе, все глибше йдучи у воду. Невідомо, чим би закінчилася ця акробатична вправа, якби Павлиш не відчув раптом, що хтось його тягне назад. Кілька секунд він продовжував утримувати нестійку рівновагу, потім нарешті здолав інерцію, і птах легко поплив по воді до берега.

Не відпускаючи крила, Павлиш обернувся. Гогія стояв до пояса в воді, вчепившись ззаду в комбінезон Павлиша. Очі в нього були скажені, перелякані, і він кілька разів відкривав рот, перш ніж зміг вимовити:

— Я… ви ж могли… не встигнути…

Вони підхопили легке тіло птаха, що вислизало з рук, і понесли його до берега. Голова птаха безсило поникла, і вільною рукою Павлиш її підтримував. Очі були затягнуті напівпрозорою плівкою.

— Його оглушило, — сказав Павлиш.

Гогія не дивився на нього. Він дивився вперед, на берег.

Павлиш поглянув у ту сторону. Лава, що виливалася через тріщину в горі в’язким язиком, мала намір відрізати їм шлях до берега.

— Бери лівіше! — крикнув Павлиш.

Флаєр знаходився по той бік лавовго язика і здавався мильною бульбашкою на заході.

Їм довелося знову зайти вглиб майже до пояса, щоб не потрапити в закипаючу воду, обігнути стіну пари на межі лави й води.

Павлиш насилу потім міг згадати, як вони дісталися до флаєра і занесли всередину птаха — крило ніяк не бажало складатися й застрявало в люкові…

Павлиш підняв машину над островом і кинув її в бік моря.

— Ну все, — сказав він, — вибралися, тепер якось доплентаємося додому.

Гогія задраїв люк. Пфлюґ оглядав птаха.

Павлиш увімкнув рацію.

— Скільки можна! — обурювався хтось знайомим голосом. — Скільки можна мовчати? Ми викликаємо вас уже півгодини!

— Ніколи було, — пояснив Павлиш, — довелося затриматися на острові. Дімов повернувся?

— Вони на підході, — відповів той же голос. — Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв’язку? Що за хлоп’яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!

— Це ти, Спіро? — спитав Павлиш.

— Я, а хто за кермом, я питаю?

— Павлиш.

— А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв’язок із центром?