Читать «Поїздка до Таїланду» онлайн - страница 4

— Я також слухаю лише старий джаз. А ким був ваш батько?

— Лікарем-педіатром. Однак він помер рано — тоді, коли я тільки-но перейшла у старші класи середньої школи.

— Як жаль, — поспівчував водій. — Джаз і тепер слухаєте?

Сацукі хитнула головою.

— Уже давно його насправді не слухала. Мій чоловік, як виявилося, не любив джазу. Віддавав перевагу опері. Вдома була прекрасна стереоапаратура, однак його обличчя явно кривилося, якщо музика відрізнялась од оперної. Мені здається, немає на світі зашкарубліших людей, ніж любителі опери. Я розлучилася з чоловіком і не думаю сумувати, якщо до самої смерти не почую оперної арії.

Водій ледь кивнув і замовк. Його руки спокійно тримали кермо, а погляд прикипів до дороги. Сацукі подобалося, як він веде автомобіль, як чітко переставляє руки на кермі під час повороту. З магнітофону вилітала нова мелодія — «Квітневий спогад» Ерла Ґарнера. Улюбленою композицією батька Сацукі був «Концерт біля моря» цього-таки Ґарнера. Вона заплющила очі й поринула в спогади. Доти, поки батько після тяжких мук не вмер від раку, все в її житті складалося добре. Не відбувалося нічого прикрого. А ось після того раптом змінилася сцена (Сацукі незчулася, як і батько зник) — і все пішло шкереберть. Враження було таке, ніби життя почалося за зовсім іншим сюжетом. Не минув і місяць після батькової смерти, як мати продала стереоапаратуру і всю колекцію джазових платівок.

— Де ви народилися? — спитав водій.

— У Кіото, — сказала Сацукі. — Жила там лише до вісімнадцяти років. Після того туди майже не навідувалась.

— Здається, Кіото поблизу Кобе?

— Не далеко, але й не дуже близько. Принаймні землетрус не завдав там такої страшної шкоди, як у Кобе.

Водій легко випередив кілька великих вантажівок, заповнених худобою, й повернувся на свою дорожню смугу.

— Такого нещастя давно не було. Внаслідок землетрусу в Кобе минулого місяця загинуло багато людей. Ніхто з ваших знайомих не жив у Кобе? — спитав він.

— Ніхто. Здається, ніхто з моїх знайомих не жив у Кобе, — відповіла Сацукі. Однак це була неправда. В Кобе живе він.

Хвилину водій мовчав. Потім, ледь-ледь повернувши обличчя до пасажирки, сказав:

— Однак землетрус — дивна штука, еге? Ми споконвіку віримо, що земля під нашими ногами тверда й нерухома. Є навіть фраза «відчути землю під ногами». Та раптом одного дня дізнаємося, що насправді все це не так. Земля і скелі на ній, які мали б бути непорушними, розповзаються, мов каша. Я про це дізнався з телевізійних новин. На щастя, в Таїланді майже не буває великих землетрусів.

Сацукі сперлася на спинку сидіння і, заплющивши очі, мовчки вслухалась у музику Ерла Ґарнера. Вона подумала, що було б добре, якби його, того чоловіка, придушила якась важка брила. Або поглинула густа земна твань. Саме цього вона вже давно прагла.

До місця призначення автомобіль прибув о третій пополудні. Опівдні водій Німітто зупинявся на станції обслуговування поряд із швидкісною магістраллю для перепочинку, а Сацукі випила чашку кави й з’їла солодкого пончика в тамтешньому кафетерії. Їй порадили провести тиждень у висококласному готелі серед гір. З його вікон видніла долина з гірським потоком унизу. На схилах гір буяли всіма барвами квіти, з дерева на дерево перелітали галасливі птахи. Приготована для Сацукі кімната з цілодобовим обслуговуванням містилася в окремому котеджі. В ній була простора ванна й ліжко під розкішним балдахіном. У фойє котеджу розташувалась бібліотека з компакт-дисками та відеофільмами. Все було чисте, доглянуте й дороге.