Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 39
Юрій Павлович Винничук
— Звернув, звернув, — буркнув Олько, і я відчув у його голосі роздратування.
— Який? Який джип? — відразу пожвавішали дівчата і стали озиратися.
Було темно, і яскраві фари джипа били нам просто у спину. Олюсь дав газу, але джип не відставав.
— Ну, от, — зітхнув я. — Чи не мав я рації, коли казав, що не варто їхати проти ночі?
— Заткайся, — обірвав мене Олько. — Мудрий дуже.
— І справді, чому б і не заткатися?
Я витяг пляшку вина, розкоркував і зробив великий ковток.
— Це те іспанське вино, яке ми вирішили приберегти на пікнік? — обурилася Ліда.
— Тепер це вже не має жодного значення, — сказав я. — Волію посмакувати ним зараз.
— Е, на що ти натякаєш? — спитала Уляна і, вихопивши в мене пляшку, теж надпила. Після неї пляшка перекочувала до Ліди.
Нам було чого нервуватися. Мало того, що їдемо на краденій машині, та ще й веземо порядну суму грошей за попереднє авто.
— Блін, — процідив крізь зуби Олько, — він не відстає ні на метр.
Джип ішов за нами, витримуючи весь час однакову дистанцію, а довкола панувала пустка: жодного населеного пункту, ані живої душі, тільки дерева, дерева, дерева.
— Ой, здається, ми вляпалися, — зойкнула жалібно Уляна. — Дайте сюди вино, я мушу зняти стрес.
— А що, коли зупинитися? — запропонувала Лідка. — Може, він просто проїде повз нас?
— Ні, краще тримати його позаду, — не погодився Олько. — Боюся, що попереду нас може чекати засідка.
Я відкоркував ще одну пляшку.
— Ну, ви даєте, — сказав Олько. — Відкрий мені коньяк. Най і я собі ґольну.
— А тобі не можна, — зауважила Уляна. — Хочеш мати справи з польською поліцією?
— О-о, дорого б я дав зараз за зустріч із нею. Агов, поліціє! Рятуй наші душі!
Я подав йому коньяк, і він, набравши повен рот рідини, хвильку потримав, немов вагаючись, і ковтнув, із задоволенням видихаючи повітря.
Добру годину ми їхали з таємничим джипом на хвості, видудливши за цей час три пляшки вина і півпляшки коньяку, аж поки несподівано не вигулькнуло за рогом світло бензозаправної станції. Радісний вигук племені ірокезів струсонув авто. Ми в’їхали на терен заправки і зупинилися поруч із фурами. За мить до нас приєднався і чорний джип.
— Дівчата, закрийтеся і носа не висовуйте, — звелів Олько, а мені кивнув: — Ходімо до крамниці.
З джипа ніхто не виходив. Ми зайшли в яскраво освітлену крамницю, де були також столики, за якими водії пили каву, і стали вибирати газовану воду, не спускаючи ока з джипа. Нарешті звідти вийшов якийсь чоловік, запалив цигарку, хвильку потупцяв біля авта і попрямував до кльозету.
— Розрахуйся, — сказав Олько, а сам вийшов з крамниці.
За хвилю я побачив, що Олько причаївся в тіні так, аби той чоловік не міг його обминути. Фури затуляли його від вікон крамниці. Я подивився у бік джипа, там сидів ще хтось, з-за опущеної шиби долинала приглушена музика. Скільки їх? Двоє? Троє? Заскрипів гравій, з’явився незнайомець, він ішов повагом, попихкуючи цигаркою, і ось у мить, коли він минав Олька, дістав різкий удар по голові. Чоловік заточився і впав. Олько навалився зверху і притис йому до щоки револьвера: