Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 5

Балабан тинявся по алеї допізна, поки не почали розходитись останні відвідувачі з літнього ресторану. Став за шашличною, біля доріжки, яка вела до річки, сподіваючись, що, може, якась нетвереза пара зверне туди. Та раптом я-за повороту вискочив міліцейський мотоцикл з коляскою і зупинився поруч. Балабан повернувся до міліціонерів спиною і рушив повільно слідом за веселою компанією, що вийшла з ресторану. Так він дістався до асфальтованої доріжки, яка круто звертала ще до одного літнього ресторану. За спиною знову загуркотів мотоцикл, і Балабан інстинктивно сховався в чагарнику за кілька кроків від доріжки.

— Ти повартуй тут, Омельченко, а ми подивимось, що робиться біля ресторану! — наказав хтось хрипким голосом, певно, старший патруля.

Повз Балабана прочовгали по асфальту черевики. Балабан мимоволі притиснувся до стовбура ясеня. Серце страшенно калатало з переляку.

Човгання черевиків стихло, і Балабан заспокоївся. Зрештою, чого йому боятися? Нічого він не вчинив, навіть не п'яний. Правда, він нетутешній. Але що з того? Приїхав у гості до родичів, хіба це заборонено?

І все ж якийсь страх лежав у грудях і заважав вільно дихати, розсунути кущі і вийти незалежно, не звертаючи уваги на патрульного, що майже поряд сидів на мотоциклі. Певно, це був споконвічний страх злодія перед стражами порядку.

Міліціонер закурив, і приємний запах тютюну полоскотав Балабанові ніздрі.

Балабан безшелесно вислизнув із кущів, ступив два кроки асфальтованою доріжкою.

— Товаришу міліціонер…

Той озирнувся.

— Там… хтось стогне, чуєте? — з удаваним збудженням сказав Балабан.

Міліціонер підвівся з мотоцикла й постояв, прислухаючись.

— Може, когось там… — переконував Балабан.

Міліціонер одірвався від мотоцикла, кинув недокурок і, на ходу розстібаючи кобуру, пішов назустріч незнайомцеві безшумною, легкою ходою.

— Де стогне? — раптом долинуло до свідомості Балабана, і він знову тицьнув пальцем у кущі.

Тепер міліціонер був зовсім поряд, він обмацав Балабана уважним і недовірливим поглядом, але той не відвернувся й не знітився. Мовив твердо:

— Там у кущах хтось стогне… Я чув це зовсім ясно…

Міліціонер ступив під дерева, зробивши знак незнайомцеві йти за ним. Це й згубило його. Балабан не став чекати, поки міліціонер заглибиться в кущі, він ударив фінкою одразу, ударив у спину щосили — міліціонер навіть не встиг крикнути: захрипів, захитався і впав у кущі…

Балабан тремтячою рукою намацав пістолет, заховав у зовнішню кишеню піджака й кинувся вгору. Вже діставшись до алеї, згадав, що залишив фінку, метнувся назад, витяг її, огледівся і, побачивши, що нікого навколо нема, попрямував до сходів, що вели до горішнього парку.

Хотілося чимдуж тікати звідси, та примушував себе йти не поспішаючи. На сходах переклав пістолет до внутрішньої кишені піджака й, перестрибуючи через кілька сходинок, піднявся нагору. Перетнув горішній парк, вийшов на вулицю і сів у трамвай. Лише проїхавши кілька зупинок, зрозумів, що їде не в той бік. Пересів і доїхав до вокзалу. Через кілька хвилин уже сидів у електричці.