Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 15

Балабан злякано озирнувся.

— Ти що!..

Климунда прислухався: здавалося, що звук розбитої вази почули в усьому домі. Проте навколо, як і досі, панувала тиша і спокій…

Нервово розчавив об поліровану поверхню тумбочки цигарку.

— Ну, довго ти ще? — гукнув.

— Готово, шеф! — Балабан підняв валізи. — Ти йди вперед і бери таксі. А я — за тобою.

— А-а, боржничок прийшов… — губи в Іваницького розтягнулися в удавано привітній усмішці. Це нагадування; про борг одразу зіпсувало настрій Климунді.

Іваницький відступив, даючи йому пройти. Климунда; зупинився перед дзеркалом, поправляючи зачіску. А Омелян стояв збоку й іронічно кривився. «Кривись, друже, кривись, у душі все одно заздриш мені, — думав Спиридон. — Хіба не справжній мужчина! Яка статура, врода! Дівчата самі чіпляються. А ти? Щось недолуге, миршаве, жаба якась розчепірена».

Та досить було Климунді зайти до кімнати, як відчуття переваги над Іваницьким одразу зникло. Простора однокімнатна квартира, імпортні меблі, холодильник, бар, заставлений пляшками, а на стінах — цілий музей старовинного й сучасного мистецтва. Климунда відчував себе нікчемним серед цієї розкоші.

Він незручно, скраєчку, сів у крісло і втупив очі в Омеляна, наче вперше бачив його: грушовидна голова з вузьким лобом, качиний ніс, бліді губи, всіяні ластовинням щоки і великі очі, колір яких ніби весь час мінявся.

Так, вродою Іваницький не похвалиться. Зате хватка — куди Климунді.

Климунда добре знав Омеляна — як-не-як, разом училися в школі, хоч Іваницький прийшов у їхній десятий клас десь посеред навчального року. До того жив і вчився у якомусь районному містечку.

Спочатку Іваницького не помічали в класі. Не помічав його і Климунда, хоч новачка посадили за його парту. Та й не було чого помічати: щось миршаве, бліде, раз удариш — і нема… І все ж новачок скоро примусив поважати себе. Десь через місяць його авторитет визнав навіть перший учень класу Борис Сойченко, попросивши подивитися, чи правильно він розв'язав задачу з алгебри: домашня робота була справді складна, і тільки Іваницький впорався з нею…

І Спиридонові стало трохи легше вчитися. Оскільки він сидів з Іваницьким за однією партою, то дістав право в першу чергу списувати домашнє завдання, не кажучи же про контрольні.

Якось повертаючись разом з Іваницьким додому, Климунда почав розпитувати Омеляна про його районне містечко, але той відповідав неохоче й відразу перевів розмову на інше. Іваницький не любив відкриватися стороннім, навіть рідна тітка, яка пригріла його, не знала й половини того, що тримав за душею племінник.

Омелян і тепер, через багато років, навіть у думках неохоче повертався до свого дитинства. Батьки його жили непомітно, немилосердно скупилися на всьому, тримали в чорному тілі і свого єдиного сина.

Потім Омелян зрозумів — чому. Якось уночі він підслухав розмову. Із сусідньої кімнати долинав збуджений шепіт.

«Думаєш, вони забули? Простили, гадаєш? Та вони і зараз шукають мене… А ти — у місто!» Це батько.