Читать «Голодомор» онлайн - страница 43

— Бога й просити не треба,— озивається Юстина.— Тут життя таке, що, дивися, скоро над усіма змилується, щоб не страждали... Та Галю ой як жалько!.. Я таке придумала і своєю головою. Пусти завтра Галю зі мною у Петрівку.

— Галю пустити у Петрівку?— дивується Марія, мимоволі згадуючи, яких то страхів у їхньому селі набалакано на тітку Юстину, що вона така й сяка, що вона людоїдка. Але так охляла, що навіть сили нема злякатися від усіх тих згадок.— А чого їй іти у Петрівку? Й ти чого підеш?

— У мене ж там брат Сава робить на тракторі, чи ти забула?

— Не забула.

— То я оце до брата надумала навідатися, то й Галю візьму... Йому дають за трактора, Сава не голодний. Хіба не пригостить Галю? Пригостить.

Сонна пустка в душі така, що нема страху,

Галя співає на хатньому причілку.

На грачиному, довгоносому обличчі дядька Сави пухнасті вицвілі вуса схожі на степову ковилу, що міниться сивими полисками на пружному леготі. Сорочка на гандрабатому тілі — наче на кілках. І сорочка, й штани, й чоботи його просякли мастилом, пальним. Здається, він куриться таким caмим чадним димом, як і його трактор.

— Під'їла? — питає дядько Сава.

Лице його потемніло від роботи на тракторі і лиснить, як халява, а зуби світяться білою добірною квасолею.

Галя вдячно всміхається й питає:

— А хочете, я вам заспіваю?

— Заспіваєш? — дивується гандрабатий дядько Сава, — А то ж чого?

— А за лемішку та кисіль!

— Заспівай, дівчино.

Дядько Сава пучками пальців ворушить ковильні свої вуса — й не так статечнішає на виду, як сутеніє. Галя Музика виставляє вперед ліву руку, кладе руки на лозинистий свій стан.

І вже дзвенить її голос:

Ой на горі огонь горить,

а в долині козак лежить,

посічений, порубаний,

китайкою накриваний.

Дядько Сава слухає, гірким тужливим поглядом голублячи дівчину, а коли вона доспівує пісню, розчулюється:

_ Ох і голос, ох і пісня! Як тебе віддякувати? Просто не знаю, як тобі віддякувати.

Й тільки він сказав — віддякувати, як Галя знай тільки й дивиться на його руки, помережані вузластими жилами. Що робитимуть ці роботящі сильні руки? А вони вже залазять у полотняну торбу, накриту латаним-перелатаним мішечком, і дістають звідти цілушку хліба.

— Це тобі, дівчино, бери.

Галя бере — й боїться брати. Невже це їй, невже дядько Сава так розщедрився? Оце тракторист так тракторист, не обманула тітка Юстина, привела її сюди у Петрівку не марно.

— Спасибі,— шепоче Галя, не вірячи в своє щастя, тулячи скибку до грудей.

— їж на здоров'я.

Набравшись відваги, зухвало оглянувшись на Петрівку, що біліє хатами неподалік по горбках, подивившись на трактор, що чорніє край польового путівця, Галя відставляє вбік босу ліву ногу — і співає:

Ой гук, мамо, гук,

де козаки йдуть,

ще й зеленая та доріженька,

де вони ідуть...