Читать «Голодомор» онлайн - страница 40

— А тобі що до того? Хай гниє і тліє... Колгоспівське!

— Твоя ж сорочка...

— А я кажу, що сорочка теж колгоспівська. Хай зогниє і зотліє. Віддай!

Павло Музика вириває в жінки свою вишиту сорочку — й тицяє Теклі Куйбіді:

— Бери! Йди!

Плаче Марія, плаче й далі за сльозами більше нічого не бачить. А коли розплющується, то нема в хліві ні чоловіка, ні Теклі Куйбіди, з клумаком того гіркого вишивання, мовби все приснилося — й тепер пече голову та сушить думки.

Дід Карпо Гнилоквас вишневим пужалном стукає в хрестовину вікна — й прислухається. Тихо. Заглядає в шибку-морок у хаті, як і надворі. Наче не тільки надворі, а й у хаті накрапає дощ, наче сіру хмару завіяло під стелю.

— Домко! — оглядається на город і на садок.— Домко...

Чи спить, чи нема?

Загрібаючи кривими ногами землю, дід Гнилоквас іде в хату, бо діло своє знає.

— Домко! — вже в хаті.

Нікого. Морщачись від нудотного запаху, Гнилоквас ступає до квітчастої завіси, що відгороджує куток, і смикає завісу вбік.

— О господи... Христина...

В кутку на вузькому дерев'яному тапчані, вкрита ряденцем, лежить жінка, стуливши руки поверх того ряденця. Пальці такі сухі й жовті, що застроми поміж них свічку й засвіти,— покійниця покійницею лежить. Підборіддя загострилося, ніс загострився, лоб скидається на дощечку, і все це обтягнуто жовтою шкірою, такою тоненькою, що торкнися пальцем — і проткнеш. Майже прозорі повіки затуляють очі. Мрець мерцем. Хоч би губи ворухнулися, хоч би сіпнулася брова.

— Готова... Христе, чуєш? Признайся, ти готова?

Христина мовчить.

— Так готова, дідько б тебе забрав.

Туманіючи головою, Карпо Гнилоквас лапає долонею по кишені, шукаючи куриво, але згадує, що й кресало, й тютюн забувся взяти, а тому досадливо крекче.

— Аж душа затерпла без тютюну... О, Домка!

Домка появляється в хаті несподівано, як божий дух.

Її наче вітром заносить — щупленьку та скручену, суху та легку, мовби то й не людина, а сама лише порожня шабатурка від людини.

— Я тебе кликав...

Домка не йде, а мовби в повітрі летить, бо її вгору підносить біла хмаринка, й та хмаринка — розпущена куделька її сивого волоссячка, схожого на пучок бабиного літа, й під тим пучком бабиного літа її очі видаються схожими лише на пару від очей — на блакитну розкосичену пару.

— Чого прийшов?— питає Домка.— Тобі тут нема чим поживитися.

— Та я так заглянув... До тебе.

— Чого до мене?

— Може, чарку поставиш!

І кахикає. Домка ошелешено дивиться на Карпа Гнилокваса, що горбиться перед нею корчем покрученого, вузластого коріняччя.

— Де ж я візьму? Нема.

— Та знаю, що в тебе й ложки розпеченої смоли не випросиш,— стукає пужалном по долівці.— Я от заглянув... чи не пора вже везти Христину до ями? Либонь, пора. Й не дихне, й не ворухнеться. Це вже скільки вона так лежить?

— Жива Христина! — скрикує Домка.

— Жива? Скільки років отак лежить?

— Багацько, що й не злічити, ще з громадянської.

— Ще з громадянської! — Карпо Гнилоквас дротяною п'ятірнею чухмарить потилицю.— Давно вже пора завезти.

— Але ж не померла, а спить — заламлює руки Домка.