Читать «Голодомор» онлайн - страница 4
Євген Гуцало
Марію занудило, потім стала гикати.
— Не гикай! Вчора дві ластівки залетіло в сіни, як ти випустила?
— Самі вилетіли...
— Самі вилетіли,— перекривив.— Дивися, щоб більше не вилітали... Чи там горобці залетіли в клуню. Руками чи спідницею лови, а злови. За вчителя Пилипа знаєш? Живе в школі, то свій пайок як доточує? Порозчиняє в школі вікна-двері, горобці поналітають, він чи дрючком б'є, чи сіткою ловить. І має печеню з горобців.
Павло Музика позачиняв на клямки сінешні та хатні двері, вернувся в хату.
— Діставай, Галю,— сказав, острашливо поглядаючи через вікна надвір.
Галя стала на ослін і дістала з-за зчорнілої полущеної ікони сіру перепічку. Батько взяв ножа, відкраяв три скибочки, поклав на столі, а надкраяну перепічку подав дочці.
— Сховай за ікону, хай береже.
Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви.
Вечір блимає зеленими зірками з далеких високостей, а туман понад землею стелиться такий білий та шумкий, наче то піниться тепле й пахуче свіжоздоєне молоко.
Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку, й скло брязкає, наче кришиться лункий лід на ставу. Хата мовчить.
— Чи попухли, чи задубіли.
И знову кришиться лункий лід.
Перегодя по-старечому зітхають хатні двері, сінешні двері скриплять рипучими грудьми сухотника — й нарешті Гаркуша висуває надвір погасле обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках — темрява. То темрява його душі, в якій не світиться хоч би й один промінчик. Упізнає — і ніяк не впізнає. Опускає погляд на руки, може, руки тримають щось, але руки порожні.
«Йому вже залишилося три чисниці до смерті»,— снується думка.
— Змилуйся, Павле...
— Я оце йшов через левади,— й киває головою в надвечірній туман.
— А що там у левадах?
— Ну, й заглянув під верболози... Ходімо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи ти вже не годен переставляти ноги?
— Чого йти, чого йти? — січеться голос.
— Ходімо, бо ніхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся над тобою, раз просиш милості, ходімо.
По межі через город ідуть у зеленоткані левади, а тут верболози в тумані стоять змореним козацьким військом, тільки хоч би один кінь заіржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою, в якій ледь жебонить вода, Павло Музика зупиняється й показує під кущ неподалік.
— Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?
Гаркуша приглядається: справді, сидить його семирічний син Юхимко на землі, спиною притулився до гілля. Круглу голівку з білим чубчиком похилив на ліве плече. Спить. А руки на колінах склав.
— Юхимку,— покликав батько.
Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже міцно заснув, що голос батька не здатен розбудити.