Читать «Голодомор» онлайн - страница 28

Розплющується, простягає руку до чоловіка — й зникає чоловік, наче не було його.

— Забрали ж тебе, забрали... Куди тебе завезли? Ще живий чи вже й кісточки твої зітліли?

Солов'ї співають у садку під хатою, меншає сутінків у хаті, вже скоро шибки у вікнах заблищать від золотого сонця. Текля хоче звестися, спирається на лікоть, але лікоть підламується, й вона знову лежить горілиць збирається з силою. Перепочивши, ще спирається на лікоть — і ще раз лікоть підламується.

— Степанку! — озивається.

Слухає — не чутно дитини.

— Степанку, де ти, поможи матері звестися та злізти з печі. Ти спиш чи вже проснувся?

Либонь, спить дитина, хоч уже пора вставати. Хай би пішов Степанко до річки та яку рибу зловив. Не всю ж виловили, має щось водитися у воді. Чи хай би натрапив на гніздо дикої качки в очеретах.

— Степанку, дитино...

Й раптом опікає страшний здогад: а може, Степанко так заснув, що вже й не проснеться ніколи?

Опечена страхом, таки зводиться, таки випростується на черені, а далі сповзає на долівку. Глиняна долівка студенить босі ноги. Текля дивиться па піл — нема дитини на полу, нема й на лавці, нема й на скрині.

— Де ж це Степанко, га?

Туманіє розумом, нидіє душею. Тупцяє надвір — немає ніде надворі, заглядає в комору — немає і в коморі.

— Ото поки я вилежувалась на печі, дитина сама вже подалася до ставу. Або в ліс гайнула... О, Степанко в мене такий, що не всидить, а все гасає, а все старається щось для матері чи для себе... Вдався у батька свого, у Тимка. Той теж, бувало, не заспить і не залежить.

Текля Куйбіда спиняється коло печі:

— Палити чи не палити?.. А чим я палитиму, а що я варитиму... Нема в хаті борошенця й пилинки... Треба йти в колгосп на роботу, може, якоїсь шліхти дадуть, учора ж давали шліхту на буряках.

Від спогаду про вчорашню шліхту на буряках Текля оживає, розвиднюються думки. Вчора давали — й ниньки дадуть. Ото треба хутчій збиратися і йти в поле, бо ще ж дійти в поле, а дорога не близька, поки дошкандибає.

А де ложка, а де миска?

Бере ложку, бере миску — й ховає за пазуху, так надійніше.

Двері хати залишає відчиненими, бо нема що з хати потягнути злодіям, та й десь же той Степанко вештається, повинен додому привіятися. Солов'ї співають, пахне яблуненим цвітом, весна. И сонце встає полум'яне та веселе. В голові паморочиться, не милі їй ні солов'ї, ні цвіт яблуневий, ні весняне веселе сонце, та як дійде в поле, та як підкріпиться тепленькою шліхтою — ось і полегшає.

— Текле!

Хтось кличе, а хто кличе — впізнати не годна: бо як глянула на сонце, то засліпило їй очі, тепер темні мурахи рояться в зорі, затуляють усе.

— Текле, спинись...

Якийсь дід перед нею, роз'їдений отими ворушкими мурахами.

— Там твоя дитина в лузі...

Текля спинилася й слухає діда.

— Степанко?

— Либонь, Степанко.

— То й що?

— Піди забери...

Текля мовчки стоїть і слухає.

— Воно мертве лежить.

Дід мовчить, і Текля мовчить, а потім вона повертається — й іде шляхом, заточуючись. Дід підтюпцем наздоганяє очманілу жінку, хапає за лікоть.

— Текле, ти куди? — И показує рукою: — Отамо в лузі...