Читать «Голодомор» онлайн - страница 23
Євген Гуцало
— Ти в мене питаєш, дитино...
Стоять обоє, дивляться на шлях, дивляться на околицю: чи не з'явиться Грицько? А коли справді не втопився? Не видно.
— Піду Грицьковій матері скажу за таке горе.
— Не ходіть, мамо!
— Як то не йти?
— Бо, може, він таки не втопився.
— То й скажу, що, може, не втопився в бразі, а живий. Хай мати знає, бо ж однаково побиватиметься.
Туманіючи, йде Марія шляхом, а дочка видивляється й видивляється на околицю, за високі тополі, на яких напнуто синє небо.
Дід Гнилоквас, може, й не старий дід, а виглядає на старого, замшілого діда.
А виглядає на діда, бо згорблений у три погибелі, бо клешнюваті руки волочаться при самій землі, а страпате волосся на голові — мов купа дірявого березневого снігу, присипаного рудим гноєм. З-під куштратих страпаків, що спадають на лоба, не видно очей, а тому здається, що Гнилоквас і не дивиться обіч, а все під ноги.
Щось шукає й шукає, шукає й шукає. Отак і ходить по селу, тримаючись за віжки, а поряд із ним тюпає мишастий коник, світячи випнутими ребрами, а за коником повискує немащеними колесами грабарка. Гнилоквас міг би їхати на грабарці, але не хоче тільки те й робити, що злазити й залазити, бо доводиться часто зупинятися.
Зупиняє грабарку перед чиїмось обійстям, ступає за ворота, стукає в шибку:
— Живі є?
Висунеться з хати баба:
— Уже по мою душу?
— Ще вспію по твою душу... Що тут на цьому кутку, хто помер?
— Чи я знаю? В хаті сиджу, ніхто не навідується до мене,— шамкає стара.— Тут і сама не знаєш: на цьому ще світі, чи вже на тому.
— На цьому...
— А чого ж на цьому світі так, як на тому?
— В сільради питай, а не в мене... То коли до тебе навідатися, бабо, в гості?
— Навідатися в гості? А чого в гості?
— Щоб на цвинтар завезти... Я по-доброму.
— Чи я знаю?
— А хто ж знає за тебе? Така в мене робота. Думаєш, робив би задурно? Відвіз до ями кого — маю півфунта хліба.
— Скільки? — не вірить стара.
— Півфунта хліба. І за тебе стільки дадуть.
— Отак багато? Краще б мені дали, а то хлібця давно не жувала, ще б трохи пожила.
— За те, що живуть, хліба не дають.
Погомонівши зі старою, якій ще хліба кортить, а вмирати не хочеться (навіть не загадує про смерть), дід Гнилоквас поволеньки суне далі, й немащені колеса грабарки повискують сухим голодним вищанням.
— Забув,— сам до себе озивається дід Гнилоквас і навіть ляскає себе долонею по лобі.— Та це ж садиба Марка Груші. Давно ж не бачилися, й зараз нікого не видно на дворищі. Зайти чи не зайти? Зайду.