Читать «Батурин» онлайн - страница 73
Богдан Лепкий
— Що ти, полковнику, кажеш на це? Твоє слово — приказ. Ти наш командант. Рішай!
— Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус. — Я одної думки з тобою, батьку, — сказав. — Твоє добро, так ти й роби з ним що хочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш — ще й яку! Жаль, що тільки один.
— Знайдеться більше таких, — відізвався найбагатіший з міщан. — Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!
Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кількох. Інші лишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату?
Стояли, понуривши голови.
В городі шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, почуваючи щось злого. Лунали стріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось «зрадник», щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.
Замкова саля роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.
— Як же нам? — спитав хтось, повертаючись до сусідів.
— Як? Як другі, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут.
— Хай летить червоний когут… — рішили і розійшлися.
ТАЙНИКАМИ
Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
— Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить!
— Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви хоче від нас.
— Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.
— Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
— Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.
— Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.
Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: «Оставайсь біля мене. борони мене, гинь разом зі мною!» — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати.
— Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас.