Читать «Батурин» онлайн - страница 55

— Не люба нам розмова з вами, не хочемо її, ще раз говоримо, не йдіть, а то будемо бить!

— Гетьте, свинячі рила! — доповідають з валів.

— Чого лізеш, москва? Давно не бачили вас, бісові діти! Вертайте в свої болота, кацапи.

— Пашол вон, пашол!

Штабс-капітан з капралами вертають до армії, переповідають свою розмову з козаками.

Москалі бачать, що це звичайний грець, щоб на якийсь час відтягнути вороже «дійствіє».

Меншиков дає приказ відбудовувати мости, хоче переправлятися через Сейм.

Спускають два здорові човни, вскакує до них 50 гренадієрів і відчалюють від берега.

На замку помітний рух. Обложенці не знають, що робити. Не хочуть перші починати бою. Хто першим стрілить, бере відповідальність на себе.

— Не стріляти, не стріляти! — гукає Кенігзен.

— Чекати приказів! — повторює Чечель, з мурів замку приглядаючися до рухів московської армії.

Вечоріє. Видно ще, як човни з гренадієрами посуваються по хвилях холодного Сейму, поміж кригами як переходять на другий берег, але не стають у боєвім строю, лиш приймаються за роботу коло відбудови моста.

П'ятьох сердюків вертаються до замку, закочують туди також шість гармат, бо невідомо, що ніч, принесе.

На мурах запалюють огні. Золотиться і червоніє вода в Сеймі. Здвоюють варти не лише на замку, але й кругом города, пильнують, щоб ворог не перейшов Сейму і не вдерся з другого боку в Батурин.

Ніч.

Хоч як бистрі козацькі очі, від ворога не встережешся. Суєтяться гренадієри на лівому березі Сейму, недалеко замку, чути луск їх сокир і бердишів, плюскочуть весла. З правого берега човни довозять будівельний матеріал. Направляють міст. До рана може бути готовий. По ньому перейде піхота, перекотяться гармати, кавалерія перепливе вбрід, її небагато, при облозі города вона потрібна хіба для зв'язку і для штафетів та для патруль. Нарано пічнеться облога.

Ніч тривожить людей. Слабне бадьорий настрій, зникає завзяття. Не одного сон морить. Хочеться де-небудь голову приклонити і спати, хоч годину, хоч дві, щоб забути про все, щоб нових сил набрати, а там хай буде, що хоче, — раз мати родила.

Міщани гуртками на майданах стають, перешіптуються.

— Чи не післати нам людей до гетьмана, щоб скорше йшов?

— Гетьман сам знає, у якій ми потребі. Як обіцяв, прийде.

— Але коли?

— Як зможе.

— Та чи зможемо ми витривати. до того часу?

— Хай тим журиться Чечель.

Дивляться в сторону Погрібків. Тамтої ночі десь над Десною луна горіла, як огненний стовп.

Батуринці певні, що це гетьман світляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що це горіла дзвіниця, котру Меншиков облягав.

Дивляться, чи й нині якого сигналу не буде.

Темно… Темно на небі, темно не в одного в душі. Гетьман ніякого знаку про себе не дає.

— Гетьман про нас забув.

— Важніше діло має.

— Забув про свою резиденцію, про своїх вірних людей. Ніч зневірою окутує душі, зимно остуджує запал. Сумно батуринцям стає.

— Диякон, диякон іде! З донькою. Може, він що нового знає

Люблять старого диякона. Коли він на Січі жив, у походах бував, ще й тепер іноді в церкві, ніби за козаків перед фронтом, гукне: — Господу помолімся!