Читать «Батурин» онлайн - страница 159
Богдан Лепкий
— Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.
Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.
— Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.
— Несила, несила!
— Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.
— Татари загонами народ гонили у ясир.
— А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.
— Лютрам-бузовірам.
— Не хочемо, не приймаємося!
— Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.
— Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.
— Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.
— Не хочемо того, не приймаємося.
— Краще під православного царя.
— Краще! Краще!
— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
— Пора, пора!..
— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
— Відведім, відведім! — ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив…