Читать «Батурин» онлайн - страница 151

— В упорядкованій державі для них місця бути не може.

— Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по-свойому промишляти. От кого боятися нам.

— А навідуються вони до вашого села? — спитав Чечель.

— Дотепер, славити Бога, ні. Наше село хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одно. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас небагато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але зате в кождій стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь.

Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що тільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осілий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся.

— А що ж тепер, ваша милість, гадають починати? — спитав несміливо хазяїн.

— До гетьмана перебиратися.

— За Десну?

— За Десну, батьку.

— Важко.

— Чому б то?

— А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про «ізмєну», так зараз велів Меншикову післати над Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити оставшомуся війську козацькому переправлятися на той бік по прелесті гетьманськой.

— Невже ж?

— Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, по дорогам застави поклали, — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішався.

— І що?

— Те, що звичайно москалі в таких припадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося.

Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішучо поробить усі заходи, щоб у почині здавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи… І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.

— Іван Ніс, — повторив уголос, затискаючи кулаки. — Коли б не цей Ніс!

— Прокляте будь ім'я од рода та до рода, — сказав, спльовуючи, хазяїн.

— Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне, — додала хазяйка, — так, як отеє ми його споминаємо, зрадника окаянного.

І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо.

— Такий город, такий гарний город, і видав ворогам на поталу.

Чечель не тільки дивувався вірності хазяїнів для гетьмана й жалеві за його зруйнованою столицею, скільки їх свідомості і знанню справи. Сидить у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.

— А скажіть мені, будь ласка, — просив, — звідки ви всі вісті берете, і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські сплітки?