Читать «Батурин» онлайн - страница 143

Пушкарі здебільшого погибли, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в московські руки попали, ще перед виїздом з города покарають. Вони збиті в гурт, зв'язані по рукам і по ногам, що шевельнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку нагорода за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають.

А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кождим ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше від того місця летять… «Ух-ух-у-ух!»

І за кождим ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби, з арматурами, з надписами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші гетьман Мазепа придбав, не жалуючи великих грошей. Всім їм тепер кінець. Батурин треба безборонним лишити навіки-віків.

Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере. Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди.

Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром — підіждіть.

І до кождого дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене гирло доторкається теплих плечей.

— Пали!

Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати.

Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і гармати найближчою дорогою з города виїжджають.

Та дорога хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхали на ній. Кості поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, з жужелицею, із заморозею земною в нерозгаданої краски болото.

Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких, залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздірі. За гарматами останки муніції з Батурина вивозять в ящиках і в бочках скірами, пологнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо сніг політає мокрий і легко топлквний.

А за муніцією тягнуться вози. навантажені шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до розвалювання панцирів, вони навантажені бердишами і списами дев'ятьліктевими, вози повні усякої збруї з ріжних фабрик і з ріжних часів, котрої чимало призбиралося в городі і в гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого салдати не розікрали, як круки, вивозив з Батурина князь.

Їхали на возах цілі гори кожухів, свиток, контушів, делій, гунь, байбараків, усякого мужеського, жіночого й діточого вбрання, а за ними, як зі снопами, торохтіли вози з біллям, шнурами кріпко поперев'язувані й рублями згори попридавлювані, щоб не губилося те добро по дорозі. А на дальших возах, телігах, мажах тисячі пар чобіт, юхтових, грубо кутих і сап'янців жовтих та червоних без підківок, бо їх здебільшого салдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевдки з тонкими підошвами оксамитні й мешти шовкові, а далі всілякі пояси, хустки, скатерки, занавіси, звої полотна й постави сукна, стільки того, що можна б кілька ярмарків великих заповнити, можна б одягнути і прибрати кілька міст, хоч би й на яке велике свято. І меблів, і посуди не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартість, забирав світлійший із собою. Його в Батурині не треба. Батуринцям уже нічого не треба, їх трупи лежать голі, обдерті, німі. Не треба крукам добиратися до тіла. Вовки не потребують роздирати чобіт. Легше пообжирають тіло аж до костей. Коли б був час, світлійший казав би розкопати город, бо, мабуть, не одно в землю позакопували міщани. Та йому спішно. І так забарився довго. Щоб не сердився цар.