Читать «Батурин» онлайн - страница 133

— А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів?

— Щоб вони не мордували нас.

— Хахли?

— Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?

— Але до нас вони не пхаються.

— Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?

— Тому, гадаєш, поруйнувати треба.

— Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр… А ми люди його.

— На мене, то найкраще дома сидіти. В нас деревенька така уютлива, ставок і річка протікає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш вечером і задивишся перед собою, на поля, на ліси, на шуварі, повні водної птиці, так прямо рай. Нічого тобі й не треба. Та ще коли б дружина люба й вірна, та двоє-троє діточок…

Минали хату, перед котрою на подвір'ю лежала ціла вирізана сім'я. Батько, мати, дідусь і кількоро діточок. Сам дріб. Чіпалися одежі батьків, і так їх порізали.

Офіцер зняв капелюх і перехрестився.

— То ще ніщо, — потішав його товариш. — Я тут бачив куди ще жахливіші картини. Випорювали дітей з матірних лон… Тьфу!

— Ну, брат, кажи що хоч, а таки наш салдат — то дич.

— Салдати такі, як їх офіцери.

— А офіцери, як вожд.

— Від вожда прикази йдуть. Він відповість за все.

— Перед ким?

— Перед Господом Богом відповість.

— Чекай псе, нім кобила здохне.

Доїздили до майдану.

Тут світлійший зупинив позиченого коня й пересів на свого. Цей стенувся, почувши пана. Не полошився, лише квичав, як свиня. Меншиков гладив і заспокоював його.

— Здурів кінь, сказився! Заспокій же ж ся раз!

На майдані «під караулом» стояв спорий гурт козаків. Між ними чимало старшин, іменитих родів сини. Порубані, посічені, покалічені й обезвічені, в подертих сорочках, бо свитки й контуші, нав'ть чоботи москалі з них позабирали для себе, робили вражіння відірваних від шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колізею, кинутих на поталу диких звірів.

Меяшиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кождому в очі. Шукав між ними знайомих, в першу чергу Кенігзена і Чечеля. котрих конче хотів дістати в свої руки. Їх не було. Князь сердився.

— Де полковник Чечель? — гукав. — Хоч би з-під землі, а я його мушу добути.

Козаки здвигали раменами.

— Брехуни, облудники, фарисеї! Від вас ніколи не довідаєшся правди.

Наїхав на котрогось конем. Кінь знявся на задніх ногах, але на чоловіка не скочив.

— Говори, де полковник Чечель?

— Не знаю, ваша світлосте. Може, вбитий.

— Брешеш! Не вбитий він. Салдати скрізь між трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкуру живцем здеру.

Козаки мовчали, як німі. Світлійший повернувся до своїх.

— Привести мені Мішку сейчас. Вішати й голови рубати може хто-небудь, а мені тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образовані, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали…

Світлійший закашлявся, дим зайшов до горла.

— Як панове старшини вітали моїх послів, так я привітаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу.