Читать «Батурин» онлайн - страница 120

Хоть сонце піднялося високо, в салі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.

За кождим ударом мертвецьки бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.

Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперве їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не другої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кождим ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на паль, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голов або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати «подлий народ» в границях приличності? Навіть шляхотно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краю, як Україна?

Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою кнут говорить.

Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізньоосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли, й уже мав знов задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби:

— Ви, Мотре Василівна, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони другі. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-русски. Чула?!

І він тупнув ногою, як на салдата. Скорін порушився на кріслі, підскочив, але запанував над собою і сів назад.

— Чого сердишся, князю? — відповіла спокійно Мотря. — За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу.

Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе йде не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині, і де. Хоч те повинна йому сказати. ТІ То ж це за тайни? А для нього все-таки важно знати одно і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику ролю. Інсигнії в очах «подлого народу» — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати. Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав другим голосом: