Читать «Батурин» онлайн - страница 115

— Фу, чорт! — нарікали на сердюка. — Проклятий хахлай, геть мені поцарапав руку.

— Який народ!

— З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом.

— Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив.

— Можливо. Таж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нічого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають.

Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелю, згорблений, скулений, тримався руками за черево і — то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати.

Світлійший ходив по салі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, якби нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени.

— Фу, чорт!

Саля принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться ккязь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх ніже найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кождий готов був усміхатися солодко або робити поважку, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про другі почуття.

Князь сердився! Одинока турбота, то він рішить.

І князь рішився. Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.

Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздря роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу. Офіцери з-під лоба глипали на нього. Дух запирали собі.

— Господа! — почав світлійший. — Мені бачиться, ділу нашому кінець.

Господа відсапнули.

«Славити Бога, — говорив кождий в души. — Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кождому з нас ясно, що тії люди нерозкаяні».

— Авжеж, авжеж, — зашепотіло кругом. — У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу.

— Авжеж, авжеж, — притакували йому.

— Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди!

— Куди, куди! — притакував весь стіл.

— Так годі… — тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався. — Так годі… — він підняв голову ще вище і, звертаючись до придверних райтарів, гукчув: — Відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!

Райтари в одну мить сповнили його волю. Саля наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані верівками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських салдатів з шаблями й рушницями.