Читать «Батурин» онлайн - страница 105

І офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус…

Чує шорох якийсь… Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.

І він підносить утомлені повіки.

На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться.

— Красива бариня, — мляскає товстими варгами один.

— Не для пса ковбаса! — завважує другий.

— Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер. — Пашол вон!

І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.

Офіцер лишається сам на сам з невідомою.

Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки.

— Та й погода яка. Гу-у-у!

Підступає до годинника на магоневій комоді.

Годинник стоїть… Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.

Йому хочеться, щоб годинник ішов, — відрадніше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.

— От тобі і гетьманські часи.

Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно.

— Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?

Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.

Він утомлений, бо цілу днину «дерся», голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут, на якому фотелю, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.

Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує. «Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню». Має повні уши тих вересків і стонів, сотки очей дивляться на нього страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпаються його за каптан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі.

«Фу, чорт! Погано, противно, аж млісно».

Млоїть його від запаху крові і від смороду жареного людського м'яса, — позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів… «Офіцер!?»…

Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. «Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може».

«А невже ж ізмєнніки не люди?» — відзивається слабий голосок десь із споду душі.

«Авжеж, що люди!» — притакує несміло і знову позіхає, широко, від уха до уха.

Перед ним не цар, лиш очі — не очі, вікна у якийсь другий світ… Чиї вони, ті предивні очі? Він їх бачив колись… Коли? Де?.. Де?..

І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз дальше в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті, на балю, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лиш одна людина, і не лиш там, але й на цілому світі — Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе…

«Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?» — і він зірвався на рівні ноги.

Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала?