Читать «Батурин» онлайн - страница 102
Богдан Лепкий
Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.
Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.
Сніг паде.
Вітер регочеться в корчах: «Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!»
Від того сміху зимніте ніж від зимна.
В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..
… Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач… Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня… Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов…
Бе-бе-вх!
Сніг паде…
ЗНАЙШЛИ
Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.
— Жаль, що собак нема, собака носом чує.
— Салдат від собаки не гірший.
— А все-таки нюх не такий. Куди!
— А розум?
— Гадаєш, собака дурна?
Балакали, як за добрих часів, і балували снігами.
Попереду офіцер.
— Цс! — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.
— Ти хто?
І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.
— Посвітіть!
Розмотав хустку, струснув сніг:
— Гум: Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі… Мабуть, не заков'язла.
Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей.
— Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш — з панів, не Матроша яка! Скатіна!
Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.
— Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору — хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю.
— Бо паня. Не Матроша. Чув?
— Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани.
— Крук крукові не виклює ока.
Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше:
— Дурні ми з тобою, брате.
— А тобто чому?
— Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло.
Товариш зацитькував його.
— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.
— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.
— То нащо двигати трупа?
— Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.
— Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.
— За трупи?
— І за спирт з аптеки — особливо.
— Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.
— Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих.
— О-соб-ли-вих.
Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.
— Нічого собі, — завважує салдат.
— Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.