Читать «Мотря» онлайн - страница 286
Богдан Лепкий
— Не буде того, Мотре, не буде! — промовив, зриваючись з місця, гетьман. — Не люблю недомовлених слів і недоспіваної пісні. Бачиш, я міг пісню свого життя вже давно увірвати, як власник величезних маєтків, як порфіроносний герцог, а я хочу доспівати її до краю. Недоспівана пісня бренить у просторах, блукає по степах, до могил прилягає, додаючи ще більшого смутку до тої нашої сумної української антифони. Хочу її настроїти на новий мажорний акорд, хочу переломити український смуток.
— Не хочу перешкодою бути в здійсненні твого хотіння.
— Кажи ясніше!
— Бачу, що через мене ти маєш нові турботи, тобі і давних досить. Догадуюся, з чим мати вчора приїжджала. Не вгнеш ти її, Іване Степановичу, хіба зломиш. Але ломати не схочеш, бо це моя мати. Я розумію тебе і, власне, тому не бачу іншої стежки з того зачарованого кругу, як покинути тебе.
Сказала це так спокійно і таким звичайним голосом, що йому прикро зробилося на серцю.
— Видно, не любиш ти мене, коли покинути бажаєш.
— Не люблю самолюбною любов'ю. Велика любов до великої жертви спосібна, а велике діло великої любові вимагає.
— Чи передумала ти над тим, що кажеш? Куди ж ти підеш від мене? Скрізь вороги, твої й мої, Мотре.
— Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить.
— Легко сказати, але зробити важко.
— І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скорше жертвую собою, ніж погоджуся з таким приниженням своєї гордої вдачі.
— Жертвуєш собою? Як?
— І найбіднішому лишається велике добро, — право розпоряджати своїм життям.
— Мотре! — крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли.
— Не бійся. До того мені ще далеко.
— Руку даєш?
— Слово чесне даю.
Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати цілунками.
Вихопила насилу.
— Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, — казав, — не знаю, що так збентежило тебе.
— Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша, ніж була перше. Я, наче вперше, побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, мій пане!
— Мотре, сонце моє!
CARPE DIEM
Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія підвела.
Орлик, не окриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права.