Читать «Мотря» онлайн - страница 277
Богдан Лепкий
— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.
— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.
— Що не боронив? Помагав продавати.
— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.
— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.
— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.
— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.
— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.
— Я певен, що не було б того.
— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.
— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?
В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.
— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.
— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.
— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.
— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.
— Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око.
— Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.
— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.
А глянувши по старшинах, спитався:
— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!
А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?
— У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.
— А що ж вас болить, мої панове?
— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.
— Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух.
— Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.
— Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.