Читать «Мотря» онлайн - страница 11

Гетьман слухав уважно кождого Петрового словечка й готовив відповідь заздалегідь, бо знав, що цар у розмові не допускав ніяких пауз. Нема відповіді, значиться, співбесідник не має що відповісти, і він перескакував на іншу тему. Тому-то, як тільки цар скінчив, гетьман почав:

— Хай мені буде вільно довести до відома вашого величества, що вина тут не по нашому боці. Це московські люди не хочуть входити з нами у подружні зв'язки.

— Невже ж?

— Доказом мій небіж, котрого я, як свого сина, люблю і покладаюся на нього, — Войнаровський. Він сватався до сестри Олександра Даниловича.

— І що?

— Олександр Данилович зразу обіцяв, навіть ніби рад був тому подружньому зв'язкові, а згодом відмовився. Дозволу свого опікунського не дав.

— Князь Олександр Данилович, — сказав цар і притупнув ногою, — дурак! Він гадав сестру свою царицею зробити. Високо він літає, боюся, щоб низько не сів. — І нараз, запримітивши гарне червонувате освітлення залу, сказав: — Як фейєрверк! Люблю огненную потіху… Жаль, що тепер день, а не ніч, побачив би я, які у вас фейєрверки.

— Щасливий буду, — відповів гетьман, — якщо ваше величество зволять заночувати у Києві. Весь город переміниться в одну велику «огненную потіху».

Цар покрутив нервово головою.

— Неможливо. Не люблю змінювати моїх планів. Оставмо це до другого разу. Не за горами наш Київ. І не пора тепер на потіху. Тепер пора на діло. Числю, гетьмане, на тебе… Слухай, що Меншиков скаже… Ходім!..

Слова «слухай, що Меншиков скаже» він вимовив з притиском, надаючи їм окремої ваги.

Цар повернувся нараз і кроками великана з казки переходив кімнати, незважаючи на людей, що, як колосся перед бурею, низько кланялися перед ним. Прощали його, горді, що обідали з царем, і щасливі, що його не побачуть.

Гетьман, слідуючи за царем, повторяв у душі: «Слухай, що Меншиков скаже». Ці слова чимраз глибше всвердловувалися йому у серце і — боліли… Наліво від входових дверей, на майдані, стояв почетний відділ сердюків, хлоп в хлопа вибраний і вимуштруваний, — стояли, як витесані з мармору. Старшина підняв шаблю вгору, і роздалась команда: честь!

Цар глянув і нахмурив брови; нараз, ніби ним трясця затрясла, заперечив рукою: не треба!

Перед сходи під'їхала гетьманська парадна карета. Від дверей двірця до дверцят карети простелено грубе червоне сукно. Карета темно-синя, з золоченими прикрасами, велика й вигідна, запряжена шестернею білих арабських коней. На борозних сиділи гайдуки, двох їх стояло на лавочці ззаду. Перед каретою передня, за нею задня сторожа. За цим «ридваном», призначеним для царя, поза задньою сторожею, ще декілька повозів для царських людей, а дальше тупцювали осідлані коні козацьких старшин. На вулиці відділ царського війська не допускав, щоб тиснулася товпа. З усіх вікон придорожніх хат визирали голови цікавих. Хлопці повилазили на криші, а навіть на дерева в садах.