Читать «Вир» онлайн - страница 65

— Не мала дитина. Давай, що є, — все тріскатиме.

— Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?

— А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?

— То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.

— А, тебе тільки почни слухатиі — махнув рукою Оксен і пішов у хату.

Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп'явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастьорці, перетягнутій у талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, в вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.

— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.

— Були б кістки — м'ясо наросте, — засміявся Дорош.

Вечеров він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:

— Їжте на здоров'я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.

— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

— Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.

— Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров'ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите...

— Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. — сердито позирнув на жінку Оксен.

Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все'печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала зі столу і пішла в хатину. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.

— Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.

— Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.

— Цить, бо й тобі дам!

— А що я роблю?

— Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?

— Водою розмочу.

— Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш... Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.

В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.

У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.