Читать «Вир» онлайн - страница 61

— Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.

— Чула? — кидається раптом до жінки Прокіп. — Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світії Краще в труну ляжу!

— Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.

— Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. — Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!

Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:

— Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.

— Геть, проклята, геть! — заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:

— Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.

Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.

— Що ж, дорогий тестечку, — сказав Тимко, затримуючись у дверях. — Не хочеш по-доброму, візьму силою, — і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.

IX

В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в'ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.

— Посівматеріад вийшов, — видихнув він за один раз і важко сів на стілець.

Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.

— Як нема? Тобі ж давано!

— Що ж, що давано! Висіяли!

— В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?

— Гектарів десять.

Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посів-матеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити у район.

Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.

— Чого прибіг? — запитав він, не відриваючись від паперів.

— Зерна просити.

— Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки... Океен, не вступаючи в розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.

— Розбазарив зерно, а тепер, знаєш-понімаєш, у телефон гуркаєш? — знову обізвався Гнат, відсуваючи від себе книгу телефонограм.

— Через таких, як ти, й розбазарив, — скипів Оксен, тремтячи бровами. — Хто, як не ти, перед районом із кожі ліз та розпинався, що Троянівська сільрада виконає й перевиконає? Тепер сам у кущі, а на мені хочеш виїхати?