Читать «Вир» онлайн - страница 47

— Я вік прожив — ні в кого допомоги не просив і вмиратиму — не попрошу, — скипів старий. — А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син — поганець?

Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам'ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.

— Сідайте, батьку, підвезу, — запросив він, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.

— Сам дійду. А ти куди їдеш?

— Глянути, як сіють.

— Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.

— Ви мудріші — підкажіть.

— А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.

Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.

— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.

— Я нічого не думаю.

— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.

— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися... Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. «Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм».

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали...

— Тонку нитку сучиш. Обірветься.

— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.

— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?

— Живу...

— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?

Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.

— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.

— Наказуй комусь іншому, а не мені.

— А чого це вам не можна?

— Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.

— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п'ятирічка...

— Тату, замовкніть...

— А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гват Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..

— Гнат — голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу...