Читать «Вир» онлайн - страница 347
Григорий Тютюнник
— Дай хлопцям по п'ять ковтків спирту і закусить. Треба, щоб вони зігрілись.
Зозуля почепив на шию автомат і плигнув у окоп. На спині у нього водурюзався німецький рюкзак. Люди в окопчику заворушились.
— А я було на різдво пресованим кендюхом закусював.
— Гм-м!
— Ну, як,розбира?
— Так гарячим по животу і пішло. Налий іще.
— Наказу не було.
— Який теперечки наказ?
— Хлопці, Зозуля скандижить. Кому він оставля? До Оксена підійшов Кир, хутряна шкірянка полопалась на швах і ще й досі пахне вугільним димом.
— Ну, давай вип'ємо.
Губна гармошка грала щось чуже і веселе. Солдати півголосом підтягали, до ладу і дружно.
— Ну, й я ж їхнього брата нарешетував порядоч-но, — кивнув Кир на вогнище.
Оксен не відповідав, замріяно посмоктував цигарку:
«Цікаво, про що вони співають? Гмі У них навіть є пісні? — Оксен усміхнувся у темряві. Махорковий дим лоскотав ніздрі. — Ну, і що ж тут дивного? Навіть звірові дано своє: ведмідь реве, вовк виє, лев рика». Він загасив цигарку, прислухався. Здалеку чувся гуркіт машин. Він весь час наближався. Світло від фар полоснуло по ярузі і згасло. Чути було, як виплигують солдати, стукаючи об борти машини зброєю. Загавкали собаки, забігали люди. Офіцер подавав команду, і голос його був тонкий і сердитий. Видно було, що він змерз і йому хочеться в казино.
Хтось важко протупотів по самому краю урвища, горланячи:
— Аз якого ж кінця мені заходити, Радивоне?
Собаки не переставали гавкати.
«Аж ось коли починається».
Оксен перевірив свій автомат і поставив коло дуба. Оксенівці заворушилися, стали поправляти на собі одяг, обтрушувати від снігу. Уже настільки розвиднілось, що видно було постаті людей, що бігали вгорі. В яру ж іще було сіро, і лиця людей розпливалися.
— Всім комуністам здати партійні квитки, — сказав Оксен.
Зозуля, Воскобойник мовчки витягли з бокових кишень документи, подали Оксену. Кир перегорнув васкорузлими пальцями партквиток, потяг руку назад:
— Я свого не дам.
Оксен звалив на нього важкі очі. Кир опустив голову, жовті обкурені махрою підусники тріпнулися:
— Мене ж тільки недавно прийняли...
Оксен мовчав. Буре від холоду обличчя нерухоме, ' як маска. Він вийняв запальничку, засвітив її і, тримаючи за кінчик книжечки, розпушив листки. Вони загорілися, стали згортатися в чорну стружку. Маленький вогник мерехтів на дні окопу. Його помітили згори, і хтось пустив густу автоматну чергу. Кулі затріщали в галуззі, збиваючи снігову пилюку. Оксен не звернув на це уваги і продовжував своє діло.
— Ей, там, здавайтесь! Німецьке командування вас помилує!
Оксен повільно підвів голову: над урвищем стояв ^ солдат і, приклавши долоні до рота, кричав униз із сильним німецьким акцентом:
— Нікс пук-пук. Абер алле хенде гох! Зробилося тихо, і в цій тиші — одинокий постріл. Солдат махнув руками і зашкопертав до урвища. До партизанів він докотився теплий, але вже мертвий.
— А що: пук-пук?! — трясонув його Кир за петельки.
Голова німця закивала сюди-туди, ніби заперечувала щось. Це був молодий німець, жирний і важкий. Від нього пахло запашними сигаретами і ромом. Куля поцілила в горло і вийшла в потилицю. Шинеля на грудях парувала кров'ю.