Читать «Вир» онлайн - страница 332
Григорий Тютюнник
Очі в Орисі занудьгували, заятрилися.
— От уже й заплакати хочеться, — усміхнулася п'яненько. — Їжте, мамусю, бо ви зовсім не їсте. Чи, може, не смачне подала?
— Спасибі, дочко. І смачне, і з. рук рідної дитини, та не за тим я прийшла.
Орися прибрала із столу, а мати не зводила з неї очей.
Дочка ще зберігала гінку дівочу постать, але плечі в неї закрутішали, груди набухли і розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися і круто падали при ході. Від неї вже пахло молоком. Стара підмітила це, але промовчала.
— Скажу тобі, чого прийшла.
Орися швидко пробігла пальцями по кнопках кофтинки і, спіймавши гострий вивчаючий погляд матері, закрила фартухом живіт.
— Нема тобі чого жити в чужих людей.
Орися опустила голову. Пальці, що лежали на грудях, були схожі на брошку.
— Не знаю, що вам і сказати. Він як ішов на війну, то приказував тут жити. І я, матінко, його слова ламати не буду. Вони ж мені не чужі, а рідня, не обижають. А раз він так сказав, то так і буде. А вернеться живий-здоровий, тоді побачимо, як далі.
— Ти мені казна-чого не плети і — прикрикнула стара. — А що я кажу, то вже так і буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрібна? — і вона знову гостро і ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живіт і опустила голову.
— Що я вам скажу, матінко. Тоді, як ви мені з татом труїли життя, тоді у вас не було до мене жалості. Ми жили зовсім у чужих людей — ви й подушки не дали під голови. А тепер у мене є в що одягтися і взутися та й шматок хліба на столі. Ви прийшлії мене жаліти, а мені тієї жалості не треба. Тепер я, матінко, одного жду, а другого виглядаю. І тільки цим і живу. І хай мені господь поможе.
Одарка встала з лави. В чорній шалі біліло лице.
— Ну, коли так, то пішла я, дочко. Під шаллю здригалися плечі.
— Ви, матінко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища піти не можу. Біля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя.
— Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам. Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу.
— Не треба, матінко, в самої знайдуться.
Так і розійшлися вони, незлостиві, але й не примирені.
Повернулися свекри з млина.
Йонька встиг по дорозі потрусити чужі ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у світлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалі, і Орися допомагала розмотувати.
— Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? — Придивлялася до неї Уляна.
— Нічого в мене не болить... А то так... Матінка приходили.
— Що вона? Все своєї править?
— Додому кличе.
— Тоді, як скиталися по чужих дворах, не кликала.
— І я ж так їй говорила.
— Ну що ж — на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на сніданок.
Орися хутенько присіла до ночов із водою і заходилася тельбушити рибу. Одну щуку ніяк не могла спіймати. Тільки підводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тіло. Орися засміялася сама собі і так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посміхаючись, дивиться на неї.