Читать «Вир» онлайн - страница 296
Григорий Тютюнник
Юля сіла на лаву:
— Орисю, ходи сюди.
— Зараз. Тілечко пшоно водою заллю. І від того, що Орися щось там робить, чимось клопочеться, а вона сидить згорнувши руки, Юля відчула себе зовсім чужою і непотрібною в цій хаті.
Витираючи руки об фартушок. Орися присіла поряд із Юлею.
— Ще не б'ється? — усміхнулася Юля, вказуючи очима на Орисин живіт.
Орися опустила вочи.
— Чого ти затуляєшся? Чудна! Мені якби такий живіт, я б його всім показувала.
— Ви й так показуєте, — знущальне зауважила Орися, і нижня губка її насмішкувато підсмикнулася.
Юля зрозуміла натяк і пояснила просто, без далеких обїздів:
— Ні. Не пускала і не допущу до себе німчуків. Вони смердять псиною.
— А кажуть, що комендант до вас кожну ніч ходить.
— Ну, досить лобом горіхи розбивати. Он мати сердиться, що я її сина не любила. А як любити, як не любиться? Ну що ж. Буду збиратися. Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба.
Юля присіла над чемоданами, перебирала плаття, черевики, блузки, білизну. Орися пішла в хатинку, а Юля довго сиділа скулившись. Тоді встала, пройшлась по хаті і зупинилася біля косинця, де валялися заполоч, нитки та всяка всячина. Раптом їй кинулася в око картонна коробочка. Юля жадібно схопила її і сховала в сумочку. Озирнулась. Орися нічого не бачила.
«От і добре. Тепер я знатиму, що робити».
Чемодани? Вони не цікавили її. Ногою позапихала їх під Орисине ліжко.
«Головне — в сумочці, а решта — дурниці».
— Орисю, все моє барахло — тобі. В цю хату я більше не вернуся.
— Що з вами, ятрівко? Подумайте! Я людина чесна, я не хочу присвоювати чужого добра.
— А мені його теж нікуди везти. Ну, прощай, Орисю.
Юля нахилилася і поцілувала Орисю в голову, щоки і губи.
Ніжність обмила серце Орисі.
«Нещасна. Куди вона їде?»
Запахи парфумів дихнули на Ориею, передавили горло жалем. Орися взяла ятрівку за руку, потягнула до себе, очі засльозилися благанням:
— Куди ж ви, Юлю?
— Піду шукати втрачені стежки... Юля вийшла на піддашшя. Мати, нагнувшись, лущила квасолю, білу хустку її зачорнювало вечір'ян.
— Прощайте, мамо, і простіть... — Юлія підібгала праву ногу і вигнула каблукатий черевичок. Уляна підвелася різко, лице стужавіло:
— Не буде тобі мого прощення, пойдо німецька, не буде! Ти всі мої жилочки випекла ганьбою. Геть з мого двору, хльондро! Геть!
Юля клац-клац-клац каблучками по трьох дощаних східцях, витягає ногу, як із смоли. Пішла двором похилена, чужа, вигнана. За ворітьми озирнулась, махнула на прощання рукою і щезла за осокорами.
Орися вскочила в хату, захлипала в подушки.
— За нею ревеш? — гримнула Уляна.
— Бо нещасна вона. Нещасна.
— Нещасні, дочко, сльозами давляться, а не бігають, як сучки, за германськими офіцерами! І щоб я імені її не чула в хаті!
Коли Юля добрела до казино, німецький гарнізон на машинах і фургонах витягувався із Троянівки на схід. Денщики вантажили речі коменданта, а сам комендант покурював, сидячи на ганку. Побачивши Юлю, насупився і наказав сідати в машину. Розшукавши маленький чемоданчик, Юля сіла і усміхнулась. Отто, забачивши посмішку, занепокоївся, відіславши шофера, сів за руль. Денщики розуміюче переглянулись і побажали комендантові успіху.