Читать «Вир» онлайн - страница 287

— Отамечки наче щось затаїлося, — прошепотів Ионька.

Кир зупинив підводу, пішов розвідати. Повернувся назад, лаючись. Нікого нема. То соняшники стоять над дорогою. Проїхали ще кілометрів п'ять. За вибалком уже хутір. Ионька підбадьорився, кілька раз збігав у соняшники, бряжчав на ходу пряжкою.

— Як ти гадаєш, Василько, прийняли б мене в партизани?

Кир досмоктав цигарку у коноплі:

— Тільки з мішком...

— А це ж для чого?

— Щоб ти своїх запасів по соняшниках не розносив, а при собі тримав...

Ионька ображено засопів, але змовчав. У вибалку зупинили підводу. Кир узяв пораненого на плечі:

— Ну, куди нести?

— За мною, Васю, за мною.

Довго петляли по бур'янах, сопли по густих, як вода, коноплях. Нарешті Кир не витримав:

— Ти — ковадло, а не провідник. Куди мене завів?

— Так ми ж із городів зайшли. Бур'яни — хат не видно.

— То, може, тобі очі прочистить? — сердито хекав Кир у спину Йоньці.

— Мниться, що вже знайшов. Оце ж братова кри-кичка. Тепер сюди, стежечкою.

Пораненого поклали в садку біля копички сіна. Кир залишився на варті. Ионька пішов добиватися в хату. Його не було так довго, що Кир занепокоївся і пішов до хати сам. Біля колодязя під вербою дві постаті.

— Не можу я, Ионько. І хутір, і мене спалять, і всю сім'ю замордують.

— А вони там не мордуються по лісах та болотах?

— Не можу я...

— Дам тобі на дві пари чобіт...

— Хоч і на десять...

— Мішок солі...

— І хутір, і мене спалять...

— Та втям собі, дурна твоя голова, що як прийде такий случай, то і хутір, і тебе і так спалять к чорту.

— Дізнаються сусіди, донесуть поліції.

— Дурень ти, брате, — сплюнув сердито Ионька. — Нам і так нема виходу. Не вбережемо того чоловіка — нас усіх перестріляють. Свої перестріляють. Я був там у них у лісі, то пойняв, що кособочити не вдасться. Мої два сини на тій стороні, та і твій там воює. Так до кого ж тоді нам горнутися? Он я чув у лісі радіо, так то брехня, що Красна Армія розбита. Чув я голос із Москви: б'ються наші і фронт держать.

— Їм держать можна, а ми?.. Покинули, живи, як прийдеться...

— Ну, ти придумав що чи ні? — уже лютіючи, зашипів Йонька. — Бо я зараз сам піду і спалю тобі хату к чорту.

Він вихопив із кишені сірники і заторохтів ними. Кир потихеньку пішов у садок. «Напирає на брата, бо самому викруту нема», — усміхнувся в темряві Кир.

Через хвилю брати підійшли, але торг не припинявся :

— А чим же я його содержать буду?

— Чим найкращим: молоком, медом, маслом, — наказав Кир.

— А де його взять?

— Я тут з вами довго буду торгуватися? — аж заклекотів Кир.

— А дохтора де взяти?

— Це не твоя турбота...

Пораненого поклали в повітці. Кир залишився з ним наодинці.

— Ну, як тобі, Левко?

— Намучився і спати хочеться.

— Довіряєшся їм? Левко задумався:

— Поживемо — побачимо. Думаю, що до мене вони звикнуть і їм буде не так страшно, як тепер. Упевнений, що мене тут не викажуть. Дядько знаєш, як думає: я-то нікому не скажу, аби другий не проговорився. А все ж таки на всякий випадок додай мені патронів до пістолета.