Читать «Вир» онлайн - страница 281

Йонька пустив корову пастися, назбирав сухого паліччя. Огонь кресав так довго, що на лобі виступив піт:

губка відволожилася за ніч і не займалася. «Оце тобі дав чорт дудку, та не навчив грати. Еге ж, як була Совєцька вдасть, то були сірники, був і гас, а прийшла німецька сила, стали кремінь на кресила. Хе-хе-е. Правду хтось видумав, їй-богу, правду. Отже ж, і не викрешу. Хіба з шапки клоччя насмикати? А що? Вона вже стара, то їй однаково».

Деякий час м'яв її у руках, міркуючи, з якої дірки потягти, згадав, що шапкар зідрав з нього аж десять карбованців; йому стало шкода тих грошей, і він одяг шапку і став кресати на губку. Іскра потрапила на сухеньке, губка почала затлівати. Йонька не шкодував духу, махав нею, поки не набрала в себе жару, і підклав під сухе листя. Вогнище розгорялося, а Йонька готувався до снідання: вийняв із торби окраєць хліба, шматочок сала і дві цибулини. Він таки добре зголоднів за дорогу, живіт стягло, як супонею, але він ковтав слину і вимірковував, що ж робити: з'їсти сало гамузом чи залишити ще на раз. Йонька взяв із собою трішечки, розраховуючи на те, що коли повертатиметься назад, то рідні не пожолобиться рука, якщо дадуть йому шматочок сала та півпаляниці на дорогу. Довго крутив Йонька той шматочок сала з усіх боків та прицмокував і вирішив з'їсти за один раз. Складаним ножичком обскріб сіль, вирізав ліщинову паличку і, настромивши на неї сало, став смажити на вогні. Сало капотіло на вогонь, а вогонь шипів і спалахував синеньким полум'ям. Йонька підставляв окраєць хліба, облизував пальці. Кутуляв швидко і зголодніло.

Попоївши, витер рукавом рот, натоптав люльку і зацмакав, блаженно покректуючи. Очі посоловіли, він розігрівся біля вогню, і його похилило на сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був, як кажуть, «напохваті», то ніколи не спав лежачи, а тільки сидячи. От і зараз він сидів на дубовому пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву поміж чобіт. Коли він вдихав повітря, голова підводилася, видихав — падала: кив, кив. Так і сидів, безперервно киваючи зеленому царству. А воно пишніло тією неповторною красою, якою так багата природа восени. Дуби схилялися над урвнщем, і вітер збивав на них зелену піну. Сосни червоніли стовбурами, боярськими шапками зеленів мох, розцяцькований жовтим осиковим листом. Синім жака-ном стріляв терен, юшився на піщанику, розкльований птицею, з глинища несло холодом і запізнілою осінню. В тріщинах набивалося листя, щоб перетліти і віддати себе землі; вода у джерелах посвіжіла і зробилася чистою-чистою. Криниці затінювались, мріяли ночами, щоб колихати у своїх лонах небесні оріони. Сохла папороть, згортаючи пальмові листки. Пташині гнізда заносило жухлою травою. Осички просили на зиму чобіток, а дуби наглухо застібали кожухи. І над усім цим лісовим царством — небо, безкрає, поцинковане небо, що світить сонцем, дихає заморозками, тирликає та гучніє жалібним квилінням запізнілих гусячих зграй, виплітає з павутиння неводи, виловлює останнє тепло і несе його богвість-куди.